Пол Стюарт - Вокс

— Знаю, Скородуме, — кивнув головою Фелікс і повернувся йти.

Похнюпивши голову, Рук неохоче відвернувся від поручнів. Усі повернули на хідник і подалися до платформи при Багнищанській заставі. Маґда ні на крок не відставала від Рука.

— Що сталося? Куди всі подівалися? — допитувалася вона у хлопця. — У риштаках зараз рядять скельні гемони, у Великій бібліотеці повно гоблінівського війська. Ми сподівалися зустріти тут плавучу бібліотеку…

— Я так само, — відказав Рук. — О, Маґдо… Бібліотекарі…

— Бібліотекарі! Бібліотекарі! — пролунав чийсь крик. Угорі на платформі товклися городяни, репетували, мов навіжені, й тицяли кудись руками.

Рук глянув, куди вони показували.

— Це вони! — вигукнув хлопець. — Велика плавуча бібліотека! Таки пробилися!

Із-за річкового коліна, злагоджено ляскаючи веслами по воді, показалася перша велика баржа, над нею, мов танцюристі кульки на шворках, металися летючі аналої. Почулися розмірені вигуки баржевого боцмана, який віддавав команди бібліотекарям. Угорі ширяв і гучно крякав білий крук. За першою баржею вивернулася друга, потім третя, четверта, п’ята… Рук виразно бачив: усі п’ять суден сполучені між собою довгими линвами.

Інакше й бути не могло, подумав він про бібліотекарів. Вони або всі рятуються від небезпеки, або всі гинуть.

Рук кинувся назад на благеньку пішохідну доріжку, рупором приклав до вуст долоні й прокричав у бік дедалі ближчої баржі:

— Кидайте сюди швартову линву! Мерщій, у нас обмаль часу!

Ніхто не відгукнувся, але баржа змінила напрям. Тепер вона тримала курс просто на приплав.

— Раз! Раз! Раз! — прорізався крізь рев водяної стихії хрипкий крик баржевого боцмана.

Примари Осип-Міста повалили на приплав і, коли флотилія порівнялася з ним, заходилися ловити швартові линви, які їм кидали з барж, і примоцовувати їх до швартових кілець на березі.

Один за одним бібліотекарі сходили на приплав. Мов з хреста зняті, бігме! Безмовні, страшенно здивовані, з тремтячими від тривалої напруги м’язами, вони важко ступали на приплав, що міг абиякої миті завалитися. Коли з п’ятої баржі вийшов Фенбрус Лодд, дерев’яні палі, вгрузлі у мул, гучно зарипіли, а сам приплав лиховісно затремтів.

— Розвантажити баржі! — зикнув Великий Бібліотекар, перекрикуючи хор стомлених стогонів та ремствувань. — І то чимхутчій!

Бібліотекарі кинулися виконувати наказ, їм допомагали привиди і купка кремезних нетряків, тож упоралися швидко. Їм допомагали Рук, а також Маґда з Ксантом, які з невимовною насолодою поскидали свої чорні хламиди і віддали їх на поталу бурхливим водам Крайріки. Коли на платформу Багнищанської застави перенесли останнього небесного човна та летючого аналоя, приплав із гуркотом пішов під воду, а разом з ним у чорнильній пітьмі Нижнього міста зникли й порожні баржі.

Уся вчена рада в оточенні Феліксових примар зі смолоскипами в руках зібралася насеред помосту. Таллус Пенітакс, Професор Темрявознавства, стояв поруч Ульбуса Веспіуса, Професора Світлознавства, третьою біля них стояла Варіс Лодд. Кулькап — він ще ніколи не виглядав таким старим та виснаженим, — сидів у центрі на стовбурі з фігурним різьбленням. Великий Бібліотекар, що стояв поруч, підніс руку, закликаючи до тиші.

— Кохані мої бібліотекарі! — Голос його не втратив ані крихти своєї моці та поваги. — Дякувати Землі й Небу, ми зробили те, що зробили. На нас іще чекає довга подорож, але нам неабияк поталанило, що ми поділятимемо всі знегоди з добрими нижномістянами. І дякувати за це як ми, так і вони, повинні… е-е-е… бачиться, вони відомі як Примари Осип-Міста! А також — їхньому ватажкові…

На світло від смолоскипів з темряви виступив Фелікс, і городяни не забарилися криками та вигуками висловити своє вдоволення.

— Авжеж, — вів далі Фенбрус, — їхньому ватажкові, який… Як тебе звуть, мій юний відважний друже?

Погляди Фелікса та його батька зустрілися. Фенбрус часто-часто закліпав очима. Мимоволі роззявив рота…

— Фелікс?… — ледь не задихнувся Великий Бібліотекар. Фелікс усміхався, а все його обличчя виражало напружене очікування. Хлопець розпростер руки, щоб обійняти батька.

По Фенбрусовій щоці покотилася сльоза.

— Я… я… не знаю, що й казати… — Великий Бібліотекар збентежено почервонів. Він гучно відкашлявся і доволі стримано поплескав Фелікса по плечу.

Запала ніякова тиша. Обличчя Феліксове видовжилося.

Невже це правда? думав він. Така жадана зустріч, через стільки років, зустріч, якої він боявся і заразом прагнув… І тільки поплескати по плечу?

Варіс кинулась до брата, обняла його, але Фелікс, немовби нічого не помічав, прикипівши поглядом до батькового обличчя. Вираз болю в хлопцевих очах змінився розчаруванням.

— Кохані мої книжники, городяни та привиди, — забринів Фенбрусів голос, дужий та виразистий, як і перше. — Наша подорож буде довга й нелегка, та якщо ми докладемо всіх зусиль і не покидатимемо одне одного в біді, то наостанок матимемо законне право розпочати все з чистого аркуша — цього разу вже не як бібліотекарі, городяни чи привиди, а як вільняки — мешканці Вільних галявин — раз на все!

Рук улився в загальний потік, городяни підіймали свій крам, бібліотекарі завдавали на плечі спаковані бесаги і займали сорокушачі тарадайки, а привиди з запаленими смолоскипами лаштувалися до затяжного марш-кидка Великою дорогою Багнищем.

Рук, Маґда, Ксант і Фелікс опинилися в одній шерезі. Фелікс був чорний, як туча, і не мав ані найменшого гумору до балачок. Усі четверо мовчки пробиралися в голову колони. А коли, поминувши порожню кокардну будку, вийшли на саму Дорогу Багнищем, Рук спершу вражено ахнув, а тоді радо закричав.

Попереду, просто в нього перед носом, його друзі блукай-бурмила несли Боксів паланкін.

— Віг! Бурало! — загукав Рук. — Бемеру! Ґало! Віра-лова. Ве-ве віґа! — Ви несете гору. Хай вас хтось підмінить!

Та щось тут було не так. Блукай-бурмила видавалися глухими до його переливчастих вітань і повільно, шкопиртаючи, тюпали собі далі Дорогою Багнищем.

Колихнулися штори паланкіна. Усе гаразд, друзі мої, — озвався у Рука в голові крижаний голос. — Ідіть куди йшли…

Рук повернувся до Фелікса