Пол Стюарт - Вокс

мрячив, і нижньоміщани порозбивалися на купки: хто радісно пританцьовував, хто обіймався, а хто просто вклякав і дякував Небові. Праворуч від платформи Рук наглянув звивисту пішохідну доріжку — вона спускалася до Крайрічкового приплаву.

Він озирнувся — і серце йому тьохнуло: небокрай над Нижнім містом губився у лиховісному хмарному крутежі чорного вихору та непроглядній дощовій запоні. Удалині, наперекір хлющі, палала величезним смолоскипом Вежа Ночі, і танцюристі вогненні омахи над нею підсичувалися гігантськими розсохами блискавиць, що з тріском панахали небо довкіл неї. Картина ця нагадувала страхітний сон — і до життя її покликав не хто, як Рук.

Ноги йому підкосилися, і плавуча бібліотека на мить вилетіла з голови. Він сам, своїми руками годував Воксове дитятко — оту жаску вогняну кулю. Ба більше, то він, він, Рук Човновод, відчайдушно намагаючись запобігти чорному вихорові, його й спричинив. Лють, мука та розпач збилися в один клубок, і хлопець щосили загамселив кулаками по мостинах Дороги Багнищем. У небі промайнув білий крук, зловісно крякнув — і почав знижуватися.

— Ва-а-арк! — прокричав птах. — Руку. Вітання!

Білий крук приземлився поруч із ним — і Рук підвів на нього очі.

— Краан, — кволо усміхнувся хлопець.

Він утер очі. — Фелікс із тобою?

— Куди голка, туди й нитка! — озвався знайомий голос, і на платформу виступив Фелікс, високий, міцний, зодягнений у білу мордобрилячу шкуру — в супроводі Примар Осип-Міста.

— О, Феліксе! — гукнув Рук, зриваючись на ноги. — Ох, скільки всього сподіялося, відколи ми бачилися востаннє!

Ох, скільки всього сподіялося, відколи ми бачилися востаннє!

— Твоя правда, друже Руку, — засміявся Фелікс, міцно обіймаючи хлопця. — Нижнє місто — перегорнута сторінка. Наше майбутнє — твоє, моє та оцих усіх відважних душ — отамечки. — Він махнув рукою вдалину. — На Вільних галявинах!

Серед юрби, що встигла зібратися навколо них, прокотився схвальний гомін.

— Зрозумій, — гірко промовив Рук. — На мені великий гріх. Я мав змогу запобігти цій руйнівній бурі, а дав маху. І ще… — хлопець закусив губу, на очі йому знов набігли сльози.

Фелікс поплескав друга по плечі, чоло йому захмарилося.

— Руку, розумію я тебе чи ні, а очам своїм вірю: на тобі лиця нема. Можна уявити, що коїлося в підземеллі, коли вдарила буря. Чи пощастило заціліти бодай ще комусь із бібліотекарів?

Рук здригнувся. Бібліотекарі! Він рвучко обкрутився на п’ятах і метнувся до хідника, що вів до Крайрічкового приплаву.

— Вони повантажились на баржі й цілою флотилією покинули водозбіги, а тоді Крайрікою рушили до Багнищанської застави, — кинув хлопець через плече. — Ми умовилися там зустрітись, якщо… — Він став і звільна повернувся кругом. — … якщо залишимось живі.

Фелікс глянув на білого крука, що запанібрата примостився в нього на плечі.

— Краане, — звелів хлопець. — Лети, знайди — і назад! Крук крякнув, знявся у повітря і став по спіралі вкручуватись у темне небо понад Крайрікою.

— Гайда, Руку, — промовив Фелікс, показуючи на пішохідну доріжку, і голос його урвався. — Чи то видано: призначити побачення і не являтися!

* * *

Рук перегнувся через бильця — і жахнувся. Патрулюючи землю з повітря, він звик бачити серед тванистих долів звивисту і вельми мляву Крайріку. Проте сьогодні вона як ніколи розбухла, набучавіла і, казячись та пінячись, загрожувала першої-ліпшої миті повиривати опорні палі й поглинути весь приплав.

Умліваючи з тривоги, Рук озирав річку, берег, хідники на палях — ніщо не уникало його пильного ока. Хлопець не страчав надії побачити бодай якісь ознаки зниклої флотилії з бібліотекарями. Що й казати, вони вже мали б дістатися застави! Цупко вчепившись у бильця, Рук усім тілом подався вперед, випинаючи шию, обнишпорюючи очима річковий залом…

— Вони там були всі? — запитав Фелікс тим самим уривчастим голосом. — Вчена рада у повному складі? І Варіс?.. І батько?

— Так, — кивнув головою Рук. — І Варіс, і твій батько були на четвертій баржі.

Друзі мовчки пантрували на ошалілі води. А вище, на платформі Багнищанської застави, примари шикували городян, готуючи їх до серйозного переходу Дорогою Багнищем. Фелікс озирнувсь на них і знов повернувся до Край-ріки. Застугонів приплав під ногами.

— Знаєш, Руку, — поволеньки озвався Фелікс. — Час наглить. Цей приплав уже на тонку пряде, а там черга й Багнищанської застави. Якщо ми не вирядимося вже тепер, усім нам капут…

— Ну, ще трішечки, — заблагав Рук. — Зрештою, Феліксе, там же твої сестра та батько. А ти так поводишся, ніби тебе те не обходить!

Фелікс втупився собі під ноги, на обличчі ходором заходили жовна.

— Знаєш, Руку, — промовив він тихо, — ні про що я так не мріяв у житті, як про те, щоби мною пишався батько. А тепер, коли йому нарешті випадає така нагода, він загубився десь отамо. Може, і мені хотілося б заждати ще трохи, як ти гадаєш? — І він грюкнув кулаком по бильцях.

— Даруй, — вибачився Рук. — Я ж тільки…

— Знаю, знаю, — озвався Фелікс, ковтаючи клубок у горлі. Приплав знову задвигтів. У повітрі залунали крики, і на пішохідну доріжку, насилу пробиваючись крізь натовп, спустився гурт Примар Осип-Міста. Вони вели двох Сторожів, виряджених у чорні мантії з каптурами, а ті відчайдушно пручалися.

— Феліксе, ми надибали цю парочку біля Багнищанської застави, — доповів міський гном. — Поперерізати горлянки і скинути у Крайріку? Для них це буде краще, ніж потрапити до рук городянам.

Сторожі зупинилися, не перестаючи пручатися, Фелікс підступив до них і поодкидав відлоги.

— Маґда! І… Ксант! — отетерів Рук.

— Звільни їх, Скородуме, — звелів Фелікс. — Ти що, осліп, не бачиш під киреєю літунського костюма? Вона ж бібліотекарка! А оцей жук…

— За нього я можу поручитися, — твердо промовила Маґда, блискаючи очима.

— Поручитися? — запитав Рук.

— Руку, він урятував мені життя.

— Феліксе, — рішуче втрутився міський гном. — Треба звідси ушиватися.