Мігель де Карріон - Грішниці. Сфінкс

в голові! Кмітлива, спритна жінка зробить із чоловіка все, що захоче… Та що тут казати, він і сам, зрештою, це зрозуміє. Як і всі, схилить голову і піде, куди його вестимуть.

Страшний біль пронизав Амаду, немов сухі кліщаві пальці старої стиснули її серце. Від самої думки про те, що Марсіаль рано чи пізно одружиться, її охопив відчай.

А старі все балакали, протиставляючи світові наївні уявлення та вірування бідних самітниць, спроможних бачити тільки якийсь краєчок життя. Амада їх не слухала. Втупила очі в двері вітальні, що вели до вестибюля. Знала, що Марсіаль неодмінно прийде по матір, і нетерпляче ждала. Глухо продзвонив великий позолочений годинник, і його дзвін довго відлунював у старому будинку. Марсіаль уже мав би прийти… Вона на мить склепила повіки, а розімкнувши їх, нараз побачила його посеред кімнати. Амаді здалося, що серце її зупиняється. Помітила, що Марсіаль блідий, наче після хвороби, й відчула водночас біль і радість. Ледве стримала себе, щоб перед очима всіх не побігти йому назустріч.

Але Марсіаль, як і належало, підійшов спершу до сліпої господині, привітав її, тоді поцілував у чоло свою матір і тільки за тим повільно підступив до Амади. Уникаючи її погляду, вклонився. Глибоко вражена, молода жінка подала йому холодну руку, та так і лишилася стояти, нерухома й похмура, скоса позираючи на Марсіаля, який підсунув свій стілець до крісла сліпої і заговорив з нею, як завжди, вкрадливим, солоденьким голосом.

Раптом несподівано для всіх Амада звернулася до нього:

— Марсіалю, зроби мені ласку, полагодь вимикач у моїй кімнаті. Вранці мене вдарило струмом.

Здивований Марсіаль боявся зрушити з місця і розгублено дивився на неї, та Амада, забувши про обережність, уже простувала до дверей, владним жестом звелівши йому йти за нею.

Коли їх уже не могли бачити, Амада обернулась. Вони стояли одне проти одного — рішуча, закохана жінка і переляканий, розгублений молодик. У їхніх очах відбивалися такі різні почуття й бажання, що годі було мріяти про якесь порозуміння.

— Навіщо ж така необережність, Амадо? — тривожно спитав він. — Я певен, що це їх приголомшило.

— Тим краще! — гаряче відказала вона. — Я б залюбки відкрила їм усю правду. Мені нема в чому каятись. Давно вже збираюсь розповісти матері все-все.

Марсіаль аж відсахнувся.

— Ти справді думала про таке безумство, люба?

— Так! Я давно чекала цієї зустрічі, щоб запитати в тебе одне-єдине: чому ти покинув мене?

Марсіаль тільки сумно подивився на неї — хіба ти, мовляв, не знаєш чому?.. Але Амада наполягала:

— Ні, відповідай. У нас не так багато часу, щоб гайнувати його. Чому ти покинув мене?

Марсіаль відчував, що його стійкість тане від одного погляду цієї вродливої жінки, якої він так жадав. Підступив до неї ближче і сказав з лагідним докором:

— А чому ж ти така невблаганна? Чому не хочеш поступитися?

— Тому, що це не так легко, як ти гадаєш. Бо тут є слуги, які все бачать і чують. Бо ти сам сто разів казав, що не хочеш, аби я робила те, що може мене скомпрометувати.

— Лише тому? — збентежено спитав він, намагаючись поцілувати її в губи.

Амада завагалась.

— Тільки не це! нарешті сказала вона.

Марсіаль потягнув її в куток, до дверей і палко обняв. Податливе тіло скорилось обіймам. Марсіаль поцілував її в очі, спитав:

— Отже, люба, що я повинен робити?

— Приходити, як раніше… до бібліотеки. Це єдине, що ми можемо собі дозволити.

— А ти обіцяєш зробити все можливе, щоб ми бачилися в альтанці?

— Так!

— Чесно?

— Чесно!

Вони б, напевне, дійшли згоди, якби знову обнялись, але їх налякала тінь, що промайнула по мармуровій підлозі галереї. З суміжної кімнати вийшла Хоакіна і, удавши, що не помітила їх, безгучно зникла у дверях навпроти. Амада і Марсіаль не наважувалися поворухнутись.

— Тобі не здається, що це нерозважливо? — промимрив він. — Твоя мати довірлива, але моя і крізь землю бачить. Ходімо!

Амада стримала його. Її теж гнітив страх, проте обличчя в неї було спокійне.

— Ні, ходімо спочатку поглянемо на вимикач, про який я тобі казала. Ця жінка, — кивнула вона головою вслід Хоакіні,— напевне шпигуватиме за нами.

З обережності ще й подзвонила і звеліла служниці піти з ними — мовляв, може знадобитись її допомога.

Ідучи, вона думала: «Він мене кохає. З його обличчя видно, як він страждав від розлуки й боровся, щоб домогтися свого. А його хочуть оженити й забрати від мене назавжди. Але я його захищу, як захистила цього вечора».

Тепла надія зажевріла в її серці, розлилася в грудях, забарвила бліді, щоки…

VII

Та радість тривала недовго. Хоч яка була Амада певна, що Марсіаль таки повернувся до неї, все ж слова старої сеньйори Каталіни про те, що треба оженити його, аби «вилікувати од дивацтва», не йшли їй з думки. Так, він не належить їй, рано чи пізно ним назавжди заволодіє інша жінка, і вона не в силі цьому зарадити… До того ж вона ще й боялася самої себе, не знаючи, чим усе це скінчиться. Було очевидно, що Марсіаль ніколи не поступиться. Якби він був просто палкий І вимогливий, його легко було б стримати ніжністю та хитрощами. Але він, коли йому суперечили, ставав мовчазний і похмурий. «Кохання вільне, — казав він, — воно не знає меж. Просити, благати — навіщо ця комедія? Коли двоє любляться, ні ' до чого якісь там розмови — і без того все ясно». Перед Амадою стояла страшна дилема: або