Мігель де Карріон - Грішниці. Сфінкс

відвідували і не приймали, окрім родичів та кількох близьких знайомих. Жили своїми печалями, які наче були їхніми постійними гістьми. Небіжчиків поминали з щирим болем, плачучи і журячись, як на похороні, і тому здавалося, що над цим домом завжди витає тінь смерті…

Хоч як силкувалась Амада забути Марсіаля, та все було марно… На її сповнений благань лист Марсіаль відповів довгим і розсудливим посланням. Дорікав їй за безглуздий опір, за те, що вона легковажить його почуттям. Нагадував, як палко він її кохає.

«Ти не можеш уявити собі моїх страждань, — писав він. — Я приходжу до тебе з любов'ю і вірою, прагнучи твого кохання, а ти відштовхуєш мене, і я падаю додолу, мов птах з підтятими крилами. Холод, який віє між нами, тебе захищає, а мене паралізує, наче подана тобою отрута».

А внизу дописано:

«Якби я ставився до тебе інакше, то, може, здолав би якось притерпітись і задля твоєї втіхи грав би й далі в любовній комедії, що відповідає твоїм поглядам на кохання. Та, на горе, це не так, і я менше страждаю, коли не бачу тебе. Тому нам краще не зустрічатись: мені несила вже зносити такі муки».

Після цього в заповітній вазі не з'являлося більше жодного листа.

«Ні, він мене не кохає,— перечитуючи останній лист, гнівно думала Амада, — і, мабуть, взагалі не здатний любити».

Жіноча гідність підказувала єдину раду — треба все забути, — але бракувало мужності. Амада призначала собі строки: «Якщо він не прийде до суботи, я його забуду. Якщо двадцять днів не напише, перестану про нього думати». Минула субота, минав двадцятий день, вона лютилася, та перебороти себе не могла. Вечорами виходила з книжкою в сад, до маленького водоспаду, шум якого трохи заспокоював її душу, і звідти крадькома позирала на занедбану альтанку. Вперто казала собі: «Ні, ніколи не піду туди з Марсіалем. Краще помру від муки!..» Зрештою, не витримувала й тікала в дім, до матері.

Спалахи пристрасті й журба мало позначились на Амадиному мармуровому обличчі. Бліда, мовчазна, в чорному вбранні, що так їй личило, вона скидалася на статую. Тільки Марсіалеві іноді відкривалася на якусь хвильку глибина цієї неспокійної душі. Але таке траплялося дуже рідко, і Марсіаль часто з відчаєм думав, що Амада просто жінка без темпераменту. Отже, лишалося тільки забути її, розлучитися навіки…

— Я знаю, ти мене кохаєш, — казав він їй. — Але що то за чудна примха — належати тільки нелюбому чоловікові! Мабуть, ти й сама не зможеш пояснити мені все це.

— Нащо пояснювати? Однаково ти не зрозумієш! — згорда, навіть із зневагою вигукувала Амада, і це ображало закоханого.

Уже двадцять днів вони не бачились, і Амада місця собі не знаходила. Була субота, а в неділю минав строк, який вона сама собі призначила. Вже відчували, що і цей останній день нічого не змінить, палко запевняла себе, що вже вилікувалась од згубної пристрасті, і водночас зневажала себе за цю брехню.

Увечері Амада таки зайшла до вітальні, дарма що там були гості. У неї шалено забилося серце: в кріслі, сердечно розмовляючи із сліпою, сиділа Марсіалева мати. Ця хвороблива жінка рідко виїздила в місто і, мов у тюрмі, ниділа в невеличкому маєтку, де її чоловік був управителем.

Амада хвилину постояла, привітно усміхаючись до гості. Взагалі вона була не дуже товариська і навіть сухувата з людьми, нехай і з родичами. Та, покохавши Марсіаля, Амада полюбила все, що стосувалось його, отже, не могла байдуже повестися з його матір'ю, хоч як мало її знала. То була сухорлява жінка, що лютувала на весь світ, бо мусила жити в глушині після того, як уже стільки вистраждала в своєму житті. Щоправда, в домі Вільялосів вона, як бідна родичка, була стриманіша, ба навіть улеслива.

— А-а, пустунко! — сказала вона Амаді, на котру ще дивилась, як на дитину. — Яка ти гарна! Аж хочеться поцілувати тебе.

Ніжно обняла Амаду, потім обернулась до сліпої.

— Крістіно, який жаль, що ти не можеш бачити своєї дочки! Вона вродлива й свіжа, мов троянда, а яка в неї статура!..

Коли Амада зайшла, жінки саме розмовляли про Марсіаля: його мати скаржилася, що син не справджує її надій. Після взаємних компліментів вони знову заговорили про своє, а Амада слухала їх і ніяково усміхалась. Відчувала, як час від часу шалено калатає її серце, хоч на виду лишалася незворушна. Гостя бідкалась, що синова вдача змінилася на гірше, і сліпа погоджувалась, приказуючи:

— О-о, люба, прикрості нас не минають! Од них нікуди не втечеш!

— Я радила Марсіалеві оженитись, — торохтіла далі гостя. — В нього ж голова на в'язах є. Тільки в ній ще гуляє вітер. Знаєш, Крістіно, було б добре, коли б він знайшов хорошу дівчину, яка б вилікувала його від дивацтва. Спочатку я не хотіла цього, але тепер щиро бажаю, щоб він одружився.

Амада здригнулась і стулила губи, щоб приховати хвилювання. А балакуча сеньйора все говорила:

— Мій син уявляє собі, що життя — це роман, і не відає, що то значить утримувати сім'ю. Ось і нині він ходить, мов причинний. Просто не розумію, як можна так легковажити своїм майбутнім! Либонь, ще звільнять із департаменту. Ну, що він тоді робитиме? Ось я й гадаю, що найкращі ліки для нього — одруження. Треба, щоб він мав дітей, щоб відчув, як то відповідати за сім'ю.

— І все-таки я гадаю, сеньйоро Каталіно, що ви погано робите, радячи синові оженитись! — раптом вигукнула Амада.

Обидві старі здивовано обернулись до неї. А вона, сама вражена своєю вихваткою, мужньо витримала запитливий погляд гості.

— Чому, голубонько?

— Він же ще зовсім молодий, та й не відомо ще, чи одруження дасть йому щастя, — вже спокійно відповіла Амада.

Марсіалева мати знизала плечима.

— Ти ба! Романи, донечко! В тебе також, здається, романи