Мігель де Карріон - Грішниці. Сфінкс

прості меблі — мабуть, ще дідівські. Кілька стільців із запалими сидіннями й зручне шкіряне крісло, в якому любила сидіти сліпа, не порушували стилю кімнати.

Сеньйора Вільялоса із служницею зайшли до цієї кімнати, щоб звірити рахунки за місяць. Хоакіна гортала звіти і якісь нотатки, розкладала на стільці пакуночки з монетами і пачки банкнотів. Вдова мовчки чекала з притаманною безпомічним сліпим сумирністю. Нарешті Хоакіна заговорила:

— Сеньйора добре б зробила, якби увільнила мене від обов'язку зберігати гроші. Сеньйора довіряє мені і знає, що я радше відрубала б собі руку, аніж дозволила комусь узяти хоч одне сентаво. Але я звичайна служниця і навіть сама не певна своєї чесності. Та ще люди такі лихі, сеньйоро…

І навіть знаючи, що стара не бачить її, Хоакіна покірливо схилила голову.

Старенька лагідно усміхнулась.

— Хто ж це тут лихий, дочко моя? Всі ж бо знають, яка я немічна та безпорадна.

— Звісно, коло вас є й хороші люди, сеньйоро. От хоч би сеньйора Амада, вона така добра. І ще…

— Всі вони наче діти, Хоакіно! — жваво перебила вдова. — Ти знаєш, що сеньйора Амада відмовилась порядкувати в домі, бо їй і так ніколи. Сеньйора Амада повинна піклуватися про чоловіка…

Служниця зітхнула.

— Воля ваша, сеньйоро. Але повірте моєму передчуттю, бо люди ж таки лихі!.. — І вже іншим тоном додала: — Може, сеньйора послухає мій звіт?

Стара кивнула головою, і Хоакіна почала чітким і твердим голосом:

— Спочатку про дім. Уранці від імені сеньйори я звільнила кучера Хосе.

Сеньйора Вільялоса була вражена.

— Кучера Хосе?! Таж він прослужив у нас двадцять років!

— Він крав корм, сеньйоро, — спокійно відказала Хоакіна. — А крім того, — вона перейшла на шепіт, — щоб ви знали, він вчинив одну підлоту, і це дуже роздратувало сеньйору Амаду, коли вона довідалась.

— Яку підлоту, дочко моя?

— Він плескав язиком про сеньйорито Марсіаля і сеньйору Амаду…

Безвольна та наївна вдова тільки кволо кивнула головою і промимрила щось про людську невдячність.

Хоакіна повагом провадила далі:

— Я оплатила рахунок із клубу сеньйора Діонісіо так, як казала сеньйора, але в суботу з'явився ще й кравець з рахунком, і я йому відповіла, що поки сеньйора не звелить…

— На скільки рахунок?

— На чотириста песо. Що з ними робити?

Сеньйора Вільялоса розмірковувала якусь хвилину, тоді, зітхнувши, сказала:

— Заплати, дочко моя, але так, щоб сеньйора Амада нічого не знала.

Хоакіна змінила тон, ніби, покінчивши з найпильнішими справами, скинула з плечей тягар.

— Це щодо справ домашніх, — сказала вона. — Все інше гаразд, окрім деяких дрібниць. Я надіслала адвокатові розписки Гонсалеса, щоб він порушив справу проти цього орендаря.

— О, бідні люди! — розчулено вигукнула сліпа. — Мабуть, вони не зможуть сплатити.

— Милосердна сеньйора довго йшла на поступки. На світі не можна бути добрим до всіх.

Засмучена господиня, зітхнувши ще раз, полишила Гонсалесову справу, як перед тим і кучерову, на розсуд невблаганної управительки. А Хоакіна вела далі:

— Я також доручила адвокатові стягнути борг з Херонімо, орендаря земель Охо-де-Агуа, бо він не платив за цілих півроку. Каже, ніби в нього загинув урожай під час негоди.

— То бог карає його за гріхи…

— Ваша правда, сеньйоро. На все воля божа.

Хоакіна ще говорила про всілякі інші справи, нарешті передала господині гроші. Сліпа спершу їх обмацувала, тоді клала собі в поділ сукні. Хоакіна пояснювала:

— Це білети по одному песо. Тут сто п'ятдесят.

Або:

— Обережно, це золото. Вісімдесят монет по п'ять песо — чотириста.

Зібравши всі пачки, сеньйора Вільялоса обережно підвелась і почвалала до сейфа. Служниця не зрушила з місця, даючи зрозуміти, що не хоче знати, як відчиняється замок. Сліпа намацала ручку і обернула кілька разів справа наліво, натискуючи пальцями на диск так, наче бачила викарбувані там літери й цифри. Однією рукою притримувала поділ з грішми, а другою обертала ручку. Клацнув замок, і залізні дверцята важко відхилились, показавши темне нутро, де виднілися пачки грошей і конторські книги. Хоакіна скоса позирнула туди, і в очах її майнула така сама жадібність, як тоді, коли Амада застала її над подарованою прикрасою.

Зненацька на порозі з'явився ставний елегантний чоловік. Він зупинився, іронічно спостерігаючи заклопотаних жінок. То був Діонісіо Хакоб, у гарному світлому костюмі й легкому сомбреро. Зустрівшись поглядом з Хоакіною, він одразу ж повернувся й пішов геть, бо терпіти не міг служниці.

У вітальні він зустрів Амаду і злісно сказав:

— Там, у кабінеті, сеньйора та її «інтендант» вершать свої темні діла. Смішно, але ми — ніщо в цьому домі.

Жінка опустила очі, не знаючи, що йому відповісти.

Діонісіо глянув на неї, як на недоумкувату, і презирливо знизав плечима:

— Гаразд. Яка ти була, така і є! Я приходив поснідати. Зараз поспішаю до клубу… Все це страшенно мені набридло.

Він обернувся і попрямував до своєї кімнати переодягнутись, а вона поквапливо вийшла, щоб не зустрітися з чоловіком удруге.

Всі ці дні Амада намагалась забутися в роботі. Готувала різні смачні наїдки й варила варення — це подобалося матері,— впорядковувала бібліотечний каталог, поралася в саду. Читала зовсім мало, бо книжки дратували її. Закінчивши одну справу, одразу ж бралася до іншої. Це всіх дивувало — адже досі Амада завжди воліла, заплющивши очі, мріяти цілими годинами, аніж клопотатися по господарству. Сеньйора Вільялоса пояснювала таку зміну доччиним невдалим шлюбом і похмурістю їхнього дому, яка страшенно пригнічувала молоду жінку. Вільялоси нікого не