Мігель де Карріон - Грішниці. Сфінкс

та два стільці. Перед образом Христа горіли дві воскові свічки. На меблях — ані порошинки, скрізь холодний порядок і бездоганна чистота.

Обвівши кімнату поглядом, Амада пильно подивилась на Хоакіну і сухо сказала:

— Якщо це для мене, то зробіть ласку, негайно перенесіть диван назад до альтанки.

— Чи не дозволить сеньйора зробити це завтра?

Амада спалахнула від сорому й гніву: невже служниця вгадала її таємні думки?..

— Ні. Зробіть це негайно! — різко відказала вона.

— Гаразд, сеньйоро.

Коли о пів на десяту, як звичайно, прийшов Марсіаль, він помітив, що Амада чимось схвильована. Весь вечір її не залишала тривожна думка: «А що, коли Хоакіна про все довідалась? Тоді що ж вона мала на меті? Допомогти мені властивим дикій природі грубим способом чи попередити, щоб я була обережна?» Думка про щире посередництво, про дещо грубе й наївне звідництво викликала щось схоже на симпатію до служниці, але Амада не піддавалася цьому почуттю. А може, Хоакіна просто натякала на те, що мати не схвалює Марсіалевих відвідин? Так чи інак, а зрозуміло тільки одне: їхнє кохання під загрозою. Але звідки чекати удару?..

Амада не розповіла Марсіалеві про цей випадок. Хоч як була стривожена, проте ладна була радше вмерти, ніж розмовляти з ним про таке. Боячись втратити свого коханого, вона того вечора майже не опиралась його пестощам.

Вони відчинили вікно. Амада впала Марсіалеві на груди, слухала його палкий шепіт і не пручалась, коли він міцно пригорнув її до себе.

Раптом Марсіаль сказав благально:

— Поцілуй мене, Амадо.

Вона не поворухнулась.

Марсіаль, трохи відхилившись, милувався її чолом, що було на рівні його уст. Зненацька Амада закинула голову назад, ніби зомліваючи. І він одважився: нахилився й жадібно припав до її свіжих соковитих уст, що звабливо вимальовувалися на блідому обличчі. Марсіалеві здалося, що він цілує мертву, — такі холодні були її губи. Перший поцілунок!.. Задихаючись од хвилювання, Марсіаль знову схопив свою полонянку і, обпалюючи її гарячим подихом, палко прошепотів:

— Будь моєю!..

Амада мовчала, ніби й не чула його. Але губи її викривила ледь помітна зневажлива посмішка.

Марсіаль розпачливо опустив руки, прикро вражений цим новим приниженням. Глухий гнів клекотів йому в грудях. Проте він не пішов: сидів і далі поруч Амади, дивився на неї і про щось говорив. А вона, опустивши очі, мовчки слухала його.

Від цього дня Марсіалева поведінка різко змінилася. Він став суворий та вимогливий. Зажадав рішуче: або вона віддасться йому, або вони розлучаться назавжди. Проте Амада не відповідала нічого певного й ухилялась навіть од тих невинних пестощів, що їх дозволяла раніше. Воліла, щоб він спокійно й мовчки сидів поряд, нічого не кажучи про своє кохання й не докоряючи їй. Самого цього було досить, щоб вона почувалася щасливою. Іноді Марсіалеві здавалося, що він ненавидить її за цю дивовижну, протиприродну цнотливість, і він із злістю й зневагою думав: «Істеричка!» Проте й далі приходив на побачення, марнуючи сили в цьому впертому змаганні.

Одного вечора, добре все обміркувавши, Марсіаль раптом запропонував новий план: треба, щоб він мав ключа од бічної садової хвіртки, — тоді вони зможуть зустрічатися в альтанці, де раніше жив садівник. Та Амада так гордовито засміялася, що він враз знітився.

— Я тобі сказала, що ніколи не допущу, щоб хтось поводився зі мною, мов із якоюсь легковажною жінкою! — гнівно вигукнула вона.

— В такому разі, навіщо я тут? Чому ти приймаєш мене і дозволяєш себе цілувати? Може, ти гадаєш, що все це не одне й те саме?

Амада ображено підхопилася, щоки їй палали.

— Ні, це не одне й те саме!

Марсіаль ущипливо розсміявся, і необережне слово «святенниця» зірвалося з його уст. Вони дивились одне на одного з неприхованою ненавистю. І раптом Амада обхопила голову руками й нестримно заридала, з болем усвідомивши, що світ — зовсім не такий, яким вона його собі вимріяла.

Марсіаль спокійно чекав, поки вона виплачеться, тоді холодно й чітко мовив:

— Я не збираюся дискутувати з тобою на теми моралі. Ми однаково не порозуміємось. Але слухай уважно. Якщо ти погодишся приймати мене в альтанці й призначиш у листі день і годину — я одразу прийду. А тут, у бібліотеці, ти мене вже ніколи не побачиш.

Вона одвернулася так зневажливо, що Марсіаль, втративши самовладання, гнівно скрикнув:

— То відповідай же!

Амада мовчки знизала плечима.

— Що ж, тоді прощай.

— Прощай, — сказала вона й відчинила перед ним двері…

Протягом восьми днів Амада марно чекала листа. Щоранку зазирала у вазу, але не знаходила в ній нічого, крім власних послань, що їх писала кожного вечора. У відчаї надіслала листа поштою. Благала прийти в четвер до бічної хвіртки. Марсіаль прийшов. Сеньйора Вільялоса ще не лягла спати, тому Амада хотіла провести його до бібліотеки. Але Марсіаль був невблаганний. Вони довго сперечалися. Знервована Амада забула навіть, що мати, сидячи у вітальні, може їх почути. Не важко здогадатись, як закінчилося це побачення, бо жоден з них не хотів поступитись.

VI

У колишньому кабінеті сеньйора Вільялоси біля маленького столика сиділа сліпа, а перед нею похмуро стояла служниця Хоакіна. Великий робочий стіл старого чиновника було застелено чорним сукном — по смерті господаря до нього ніхто не доторкався. В кутку стояв сейф з виписаним золотими літерами ім'ям власника та великою ручкою з таємним шифром. У стінних нішах — дві старі, з червоного дерева шафи, в яких сеньйор Вільялоса зберігав не дуже важливі папери. На стінах — велика потемніла від часу карта Куби, календар, кілька недорогих картин. Про строгі смаки господаря свідчили