Мігель де Карріон - Грішниці. Сфінкс

мить і одразу наче перетворювалась на холодну статую. Годинами дивилася перед себе, як сновида, не відповідаючи на Марсіалеві пестощі й доводячи його до відчаю. І той, гамуючи нетерпіння, все думав і думав, як же, нарешті, подолати її вагання.

— Скажи, моя люба, хіба поцілунок — це щось погане? Якщо ти відчула бажання поцілувати мене, то вже ніби поцілувала… Я не вірю, щоб твоя ніжна душа була байдужа до тих мук, яких ти завдаєш мені.

— А ти не подумав, що, може, і я від цього страждаю? — різко кинула вона і опустила голову, ховаючи від нього лице.

Марсіаль сподівався почути від неї зовсім інше.

— Навіщо ти мучишся, любий? — ніжно заговорила вона. — У нас усе вже не так, як раніше. Але ж ти знаєш, що в нас нема майбутнього і що зараз ми повинні бути задоволені тим, що маємо. Звичайно, я не каюсь у тім, що зробила, бо я цим живу. Тільки я щасливіша, коли розлучаюся з тобою, згадую тебе і можу в уяві віддатися тому, що було б вершиною мого щастя, аби я мала на це право.

— І в цей час ти цілуєш мене в уяві? — схвильовано спитав Марсіаль.

Вона завагалась, але відповіла чесно:

— Так.

— І цілуєш свого… Діонісіо?

— Уже ні.

— Але він цілує тебе?

Амада мовчала.

— Скажи, він цілує тебе? Я хочу знати!

— Іноді, коли йому заманеться, — відповіла вона, задихаючись від сорому.

Ось і відкрилось те, про що він так давно хотів довідатись!.. Амада зневажала їх обох: одного через те, що розлюбила його, а другого за те, що не могла, не сміла віддатись йому, — а на самоті мріяла про заборонене раювання, впивалася насолодою. Марсіаль губився в лабіринті цих складних абстракцій, не можучи здолати невидимого ворога, удари якого важко було передбачити. Таке спотворення почуттів здавалось йому диким, суперечило його розумінню життя, дратувало. Що ж до Амади, то вона щодалі ставала наче одержима. Змарніла, під очима залягли темні кола…

Марсіаль щовечора відвідував матір і дочку, а раз чи два на тиждень бачився з Амадою наодинці. Іноді, коли він приходив на таке побачення, сліпа ще не спала. Тоді Амада прикладала палець до губів, тихо проводила його до бібліотеки і, зачинивши там, поверталася до матері, щоб покласти її в ліжко.

— А твоя мати ні про що не здогадується? — спитав якось Марсіаль.

На чоло її набігла тінь. Вона зітхнула.

— Ні! І це мене мучить. Адже я вперше від неї криюся.

Потім вони залишалися самі в просторій кімнаті, і знову все повторювалось, як завжди. Амада мовчки милувалася ним, поринувши в почуття, які згодом допомагали їй створювати в мріях свою ідилію. Він, роздратований цим, починав говорити про неї, про її тіло, прикриваючи свою хтивість абстрактними фразами, аби тільки не сполохати цього обережного птаха, ладного спурхнути при найменшій небезпеці. Треба було йти манівцями, повільно, маючись на бачності. Коли він ненароком торкався її, Амада здригалася від страху.

Під час перших побачень у бібліотеці закохані відчували острах, прислухалися до найменшого шереху в домі, але потім звикли і перестали боятись. У червневі ночі навіть відчиняли вікно й визирали в сад, вдихаючи свіже терпке повітря, напоєне духмяними пахощами троянд. Унизу стрімка річечка Санха хлюпотіла в кам'янистому руслі, одноманітно шумотів водоспад, навіваючи солодку млость. Марсіаль обіймав Амаду за талію і пригортав до себе. Її чисті й ніжні очі спокійно вдивлялися в нічну темряву. В такі хвилини Марсіаль не намагався досягти більшого, боячись втратити й оце. О пів на одинадцяту, коли в сусідній галереї лунав дзвін старого годинника, обоє підводились, ніби пробудившись зненацька від чарів чудового сну. Побачення тривало годину, а їм здавалося, наче вони були вкупі якусь хвильку. Невблаганна Амада подавала Марсіалеві руку, і той припадав до неї губами; потім обоє тихенько прямували до надвірних дверей. Марсіаль, холодіючи від страху, проходив вестибюлем і вислизав у сад. І ніхто не знав, як страшно картала себе Амада за ці приховувані від матері зустрічі.

Одного разу під час сієсти Амада, зайшовши до бібліотеки, що стала її улюбленим притулком, мовчазним свідком її кохання, з подивом побачила широкий диван, який перед тим стояв у альтанці; пофарбований і оббитий глянсуватою шкірою, він здавався зовсім новим. Кров шугнула в обличчя молодій жінці. Що це має означати? Натяк на те, що її таємницю викрито, чи бажання допомогти? Хто це зробив?.. Нараз Амада згадала, що нині четвер і, отже, ввечері має прийти Марсіаль. Вона й на мить не припускала думки, що він міг когось підкупити, аби поставили якесь ложе на місце їхніх побачень. Але раптом подумала про Хоакіну і злякалася свого здогаду. Ні, хоч як це небезпечно, а вона повинна зараз же про все довідатись!.. І Амада кинулась шукати Хоакіну.

Служниця в своїй чепурній кімнатці старанно начищала старовинну камею — недавній подарунок сеньйори Вільялоси. Вона так жадібно розглядала цю прикрасу, що навіть не помітила молодої господині, аж поки та не підійшла до неї.

— Хоакіно, — схвильовано заговорила Амада, — може, ви знаєте, хто поставив у бібліотеку диван, який був у садовій альтанці?

— Я, сеньйоро.

Хоакіна витримала проникливий погляд господині.

— А чи не могли б ви сказати, навіщо ви його там поставили? — суворо спитала Амада.

— Звичайно, сеньйоро. Тому, що сеньйора любить читати опівдні, в години найбільшої спеки, і я подумала, що, коли там поставити диван, їй буде зручніше, затишніше.

Обличчя служниці було, як завжди, незворушне, та й ні в словах її, ні в жестах Амада не змогла помітити бодай найменшої іронії. Хоакіна, певна свого становища в цьому домі, вміла триматись і розмовляла з надзвичайною гідністю.

У маленькій кімнатці, схожій на чернечу келію, було тільки вузеньке залізне ліжко, комод