Мігель де Карріон - Грішниці. Сфінкс

Марсіаль розгледів грубе обличчя з широкими бровами. Ті двоє розмовляли зовсім тихо, неначе пошепки молилися. Молодик пройшов повз них, не привітавшись. Він стривожився, згадавши Амадині розповіді про служницю. Хто б то міг з нею бути, як не священик? Поміркував трохи над своїм здогадом, а тоді махнув рукою: був надто щасливий і думати не хотів про якусь там небезпеку.

Відійшовши вбік на два чи три квартали, він зупинився під вуличним ліхтарем і поглянув на годинника. Було пів на дев'яту, отже, до побачення лишалася ще година. Не знаючи, як згаяти час, Марсіаль пройшовся по лабіринту вуличок за величезними старими аристократичними будинками Кальсади. Серце його шалено стукотіло: цієї ночі він оволодіє коханою, вона чекає на нього… Прикладав годинник до вуха: чи не зупинився. Надто повільно спливали хвилини. Нарешті о чверть на десяту неквапно попрямував до будинку Вільялосів, що ховався в темній зелені саду. Довкола не було ні душі. Марсіаль тихенько підійшов до гратчастої хвіртки і став чекати, неспокійно роздивляючись навкруги. Колони фасаду бовваніли в темряві, мов чорні привиди. Марсіаль сподівався побачити там Амаду, але її не було. Годинник показував двадцять вісім хвилин на десяту. Коли Марсіаль відчиняв хвіртку, руки йому тремтіли.

В саду він побоявся йти знайомою доріжкою і шмигнув у затінок кущів. Скрадаючись, швидко перебіг до великих мармурових сходів і побачив Амаду, що вийшла йому назустріч. Вона взяла його за руку і спокійно сказала:

— Ходімо, тільки тихо.

Рука її була холодна, але тверда, і це сподобалось Марсіалеві.

— А твоя мати? — спитав він.

— Вона вже обляглась.

— А слуги?

— Вони далеко. А Хоакіні я дозволила піти з дому.

Марсіаль хотів сказати, що бачив її, але натомість занепокоєно спитав:

— А… Діонісіо?..

— У клубі. Повернеться аж на світанку… Ходімо…

І тягнула його в дім, боячись, що вони не встигнуть непомітно дістатися безпечного місця.

Поминули вестибюль, вітальню та кілька великих, майже порожніх кімнат, і чути було, як глухо відлунюють їхні кроки. Марсіалеві стало тоскно від цієї пустки, від цієї занепалої величі; він відчув душею, як мусила тут страждати Амада, безрадісна юність якої минула серед цих колись пишних покоїв, не лишивши по собі жодних світлих спогадів.

Зрозумівши, що Амада веде його до бібліотеки, її улюбленої кімнати, Марсіаль здивувався з такої сміливості. Коли вони зайшли туди, вона сказала просто:

— Тут нам буде добре.

На великому столі, застеленому зеленою скатертиною, горіла лампа під японським абажуром, а поряд, одне проти одного, стояли два шкіряних крісла. Неяскраве світло не дозволяло виразно розгледіти одноманітні ряди книжок, захованих за склом у великих шафах з чорного дерева. Стіни кімнати були похмурі й вицвілі; позолочені ліпні прикраси подекуди повідривались од стелі. Марсіалеві здавалося, що він вдихає пилюку давніх архівів і навіть чує, як шашіль точить ветхе дерево.

Він дивився на Амаду з незбагненною сором'язливістю, що охоплювала його завжди, коли він намагався читати в душі цієї дивної жінки.

— Люба моя, — мовив тремтячим од хвилювання голосом, — ти все зробила обережно? Якщо твій чоловік раптом повернеться, то…

Вона пильно подивилася на нього й відказала, наголошуючи кожне слово:

— Мій чоловік знає, що я бачитимуся з тобою цієї ночі і що це станеться без відома матері, бо вона вважає наші зустрічі недопустимими.

Марсіаль аж остовпів від несподіванки:

— Він знає?! Хто йому сказав?..

— Я, — щиро відповіла вона.

Хоч як звик Марсіаль до примх цієї жінки, але не одразу зміг повірити в те, що почув.

— А він що?

Амада гордо посміхнулась.

— Пусте! Він зовсім мене не любить. До того ж він знає, що я ніколи не дозволю собі вступити в брудний позашлюбний зв'язок, та ще й у власному домі.

Марсіаль розгублено опустився в крісло і замовк. Всі його надії на це побачення, всі чарівні мрії, сповнені жагучої пристрасті, враз розвіялись…

V

Марсіалеві іноді здавалося, що Амада — звичайнісінька кокетка, котра, знудьгувавшись у самотині, надумала розважитись пригодою, в якій йому призначено досить ганебну роль. Але, добре поміркувавши, відкидав ці побоювання, бо не могла бути легковажною така простодушна, мрійлива і водночас нещаслива жінка.

Напевне, Амадині дивацтва випливали саме з цих рис її вдачі. Вона робила якісь химерні узагальнення, що зовсім не відповідали дійсності. На її думку, світ мав бути лише таким, яким вона його собі уявляла, і керуватися законами, які сама вона розуміла. Через це шлюб не дав їй щастя. Ні, Амада не бавилася коханням, її почуття були щирі, як і всі її думки. То невже вона, така цнотлива й чиста, не розуміла, що, покохавши іншого й визнавши його кохання, вона вже самим тим зраджує свого чоловіка? А може, вона за своєю вдачею взагалі нездатна була на справжнє кохання?.. Отак мучився Марсіаль від роздумів і сумнівів, не можучи дійти якогось певного висновку.

А тим часом Амада дедалі поступалася. Тепер вони зустрічались у бібліотеці через кожні три-чотири дні, і, звичайно, під час цих побачень він не гаяв часу даремно. Амада ухилялася від поцілунків, але дозволяла йому ніжно пестити свої руки й коліна. Минали тижні, і Марсіаль усе дужче прагнув оволодіти нею. Але чому вона не дозволяла себе цілувати? «Мабуть, хитрує…»— думав Марсіаль.

— Я тебе ніколи не поцілую, — казала вона палко. — Звичайно, мене не раз поривало бажання поцілувати тебе й по тому померти. Багато ночей я мріяла про тебе.

Її очі туманилися від захоплення. Вона поринала у неосяжний світ своїх мрій. То була Амада, яку Марсіаль обожнював, вважав своєю. То була Амада, яка спалахувала на