Мігель де Карріон - Грішниці. Сфінкс

в новий наступ — потягнув до себе її руку і рвучко притулив до щоки. Та коли він нахилився, щоб припасти до руки губами, очі Амади гнівно спалахнули, і вона рішуче випручала руку. Після того весь вечір була сувора, та й у наступні вечори Марсіалеві доводилось тільки відступати.

— О ні, такого більше не буде! — спокійно і твердо проказала вона, певна своєї сили.

Та невдовзі сталася непередбачена подія, що відвернула думки закоханих на інше. Сеньйора Вільялоса, завжди стримана й мовчазна, якось уранці, коли Амада одягала її, зненацька спитала, чи вони самі. Діставши ствердну відповідь, старенька схвильовано заговорила про те, що вони не повинні більше приймати Марсіаля, бо, мовляв, його візити стають просто обурливі. Амада застигла вражена, не знаючи, що відповісти. Кого вони можуть обурювати? Хто сказав таке матері? Подумала про чоловіка й нараз похолола від жаху. Але тут-таки відкинула цю підозру: чоловік ставився до неї так само байдуже, як до сусідського пса. Лишалася тільки Хоакіна: вона одна бувала із сліпою і могла про це сказати. Амада ледве пересилила себе, щоб не впасти в ноги матері і не звірити їй душу: для сеньйори Вільялоси, яка вважала дочку безгрішною святою, то був би надто тяжкий удар…

Мати перервала її гіркі роздуми:

— Ні ти, ні я не вбачаємо в його відвідинах нічого поганого, і нам здається, що весь світ думає так само. Але люди лихі й підступні і легко можуть звести на тебе, заміжню жінку, гидкий наклеп.

І, помовчавши, додала сумовито:

— Я теж шкодуватиму за нашими розмовами, бо люблю Марсіаля, як сина, і звикла бачити щодня.

Амаді було боляче від материної щирої довіри. «Вона думає, що я свята, а я пропаща грішниця», — картала вона себе. І твердо постановила не бачитися більше з Марсіалем, забути його. Нехай мати сама поговорить з ним увечері, коли він прийде. А вона в цей час замкнеться у своїй кімнаті й оплакуватиме своє втрачене щастя…

«Адже й справді,— з відчаєм думала вона, — я ж була така щаслива!..»

Наступні дні були ще тяжчі. Амада тужила за Марсіалем, і що нестерпніші ставали її муки, то більше вона ненавиділа Хоакіну. Не раз намагалася вловити на байдужному обличчі служниці вираз зловтіхи. Та все було марно: ця жінка не звертала на неї уваги, як і на всіх у домі. Незворушна, як черниця, вона була завжди однакова; здавалося, що то не жива істота, а бездушна машина.

У розмовах з сліпою матір'ю Амада мусила прикидатися спокійною. Перед чоловіком із своїм настроєм не крилася — він однаково не звертав на неї уваги. Тепер вона ненавиділа Діонісіо за все заподіяне їй зло, за те, що він перетворив її на рабиню. Нарешті вона не витримала й написала Марсіалеві листа. Відповідь надійшла через два дні. То був довгий лист, повний палких освідчень і гірких роздумів. Марсіаль проклинав свою долю і присягався, що не може жити без Амади. І коли вона упевнилась, що коханий лишився вірний їй і думає про неї, до неї поступово повернулася попередня врівноваженість.

Листи посипались один по одному в їхню «поштову скриньку» — старовинну вазу в садовій огорожі. Марсіаль благав про зустріч, хоч би й у присутності матері. «Мені треба бачити тебе, як раніш, — писав він. — Навіть цього мені досить, щоб бути щасливим».

Амада відповідала ухильно, нагадувала про сумління. «Я певна, — писала вона, — що маю право на щастя, поки сплачую за нього муками. Нехай мати і весь світ осудять мене, але відмовитись зовсім від того, чого я прагну, мені несила». І далі дописувала: «Якби ти вірив у себе, то не впадав би у відчай. Твої листи дають мені щастя. Лишаючись на самоті, я перечитую їх, і вони зміцнюють мою віру».

Марсіаля непокоїла така її покірливість перед долею, він не хотів жити самими химерами, і з кожним днем його бажання бачити кохану зростало. Зрештою, думав він, ніхто не забороняв йому відвідувати дім Вільялосів, та й Амада в одному листі натякнула на те, що їхня довга розлука вже схожа на розрив. Отож якось увечері він знову пішов туди. Амада, побачивши його, зашарілась, а сліпа у відповідь на його привітання лагідно усміхнулась.

То був чарівний вечір. І хоч стара, всупереч звичаєві, не куняла, бо хотіла прийняти гостя як годиться, Марсіаль у перші ж хвилини взяв руку Амади, притулив собі до обличчя і в пориві ніжності припав до неї губами. Амада спалахнула й схвильовано заплющила очі, благословляючи долю, що дала їй цю радість. Старенька щось говорила, і вони слухали її, не наважуючись глянути одне на одного, сп'янілі від щастя. Марсіаль промовистими жестами й поглядами благав про нове побачення. Амада замріяно опускала очі, ніби нічого того не помічала. Та зовсім не відповісти на домагання наполегливого закоханого було неможливо.

— Кохаєш? — палко питав він самими очима.

— Побачиш, — ледь чутно обізвалася вона.

Марсіаль ішов додому радісно збуджений: якщо Амада каже «побачиш», значить, у ній переможено внутрішній опір, і це слово дорівнює обіцянці. Уночі він написав їй листа, виклавши свій план, про який уже не раз згадував у попередніх посланнях. Сліпа лягала спати о дев'ятій. О пів на десяту він міг би прийти, не боячись, що хтось із домашніх його помітить.

Він з хвилюванням очікував відповіді. Та Амада мовчала. Певно, мучилася сумнівами, боролася сама з собою. Нарешті на четвертий день, уже знемагаючи від нетерпіння, він знайшов у вазі записку. В ній було тільки два слова: «Приходь увечері». Кров ударила Марсіалеві в обличчя, голова пішла обертом: отже, вона згодна на все!.. Він судорожно затиснув у руці клаптик паперу, наче то був скарб, який у нього могли одібрати, і побіг пустинною вуличкою вздовж огорожі саду Вільялосів.

Аж раптом він мало не зіткнувся з якоюсь парою, що розмовляла, сховавшись у затінку під стіною, кроків за тридцять від місця, де він узяв листа. Здивований Марсіаль упізнав Хоакіну. Поряд височіла довга, суха постать у сутані. Навіть поночі