Мігель де Карріон - Грішниці. Сфінкс

Марсіаль порівнював свою боротьбу за підкорення Амади де Хакоб з воєнною кампанією, в якій ворог здає свої позиції так повільно, що не знаєш часом, чи ти зайняв їх, чи втратив. Іноді Марсіалеві здавалося, що він ось-ось досягне мети, та наступного дня він з подивом помічав, що треба починати все спочатку, бо за кілька годин розлуки її воля знову зміцніла. Звичайно, вона його кохала — він бачив це по її очах, хоч як вона намагалася приховати свої почуття. Чому ж тоді вона не стала його коханкою або не відмовила йому рішуче, як жінка, що над усе ставить подружню честь? Він не сумнівався, що в її поведінці не було кокетування. Вихована в сім'ї, де дітям змалку прищеплювали такі риси, як щирість, відвертість і вірність у взаєминах, вона була вірною послідовницею родинних традицій. І водночас у ній відкрилося щось нове, і це вкрай здивувало й стривожило Марсіаля.

Після того, як між ними було вимовлено слово «кохання», Амада більш не забороняла йому про це говорити. Але який же він був примарний, цей здобуток! На всі палкі Марсіалеві тиради вона відповідала спокійно, по-дружньому, хоч і слухала їх з душевним трепетом.

Якось вона сказала Марсіалеві, що почуття в неї затьмарюють розум.

— Я не маю права на більше. Не маю права й на це. Все це крадене! Я наче злодійка, а почуваю себе щасливою. І мені байдуже, як на мене дивиться світ.

— А що дав тобі світ, серце моє? Чому ти жертвуєш собою на догоду іншим?

Амада уперто похитала головою:

— Ні, не іншим, а самій собі. Я маю свої засади. Повір, якби йшлося тільки про закони, писані або нав'язані іншими, я б, не вагаючись, порушила їх задля кохання, яке живе в мені…

Та то були тільки слова й душевні поривання. Коли ж Марсіаль починав наполягати, Амада боронилась уперто, майже вороже. Трохи інакша вона ставала в ті хвилини, коли бачила його сумним або ж боялася втратити. Марсіаль прагнув скористатися з цього, щоб оволодіти нею. Нестримно пориваючись до цієї жінки, він не міг без хвилювання дивитись на її пишні плечі, високий стан, гарні руки під чорним серпанком рукавів. Що робив «варвар» з усіма цими скарбами? Тим варваром був чоловік, хазяїн, який мав право володіти її прекрасним тілом безроздільно. Думаючи про це, Марсіаль аж палав від люті. Він знав її чоловіка, світського сноба, знав про його цинічне ставлення до сімейного життя. Безперечно, Діонісіо ображав її своєю грубістю, адже для нього вона була лише слухняна рабиня. Часто Марсіаль поривався одверто спитати Амаду про все це, але не наважувався, бо всім своїм поводженням вона більше скидалася на цнотливу дівчину, аніж на жінку, зв'язану сімейними узами з такою людиною, як Хакоб. Усе це страшенно дратувало Марсіаля. Чому вона не може належати йому, як належить Хакобові? Під час їхніх побачень у присутності сеньйори Вільялоси, у якої після втрати зору став напрочуд гострий слух, Амада й зовсім відчужалась, ніби ховалася в панцир, тільки-но він робив необережний порух…

Якось увечері, коли сліпа, як завжди, задрімала, Амада гірко заговорила про те, як нещасливо склалось її життя. На очі їй навернулися сльози. Зворушений Марсіаль простягнув руку і ніжно торкнувся її пальців. Та Амада гнівно глянула на нього і відсахнулася так рвучко, що розбудила матір. «Ні!» — рішуче промовляли її очі, хоч губи були стулені.

— Що таке? — злякано спитала старенька, стрепенувшись у своєму кріслі.

— Нічого, мамо, то вам, напевне, щось наснилося, — спокійно кинула Амада і, сердито поглянувши на зблідлого Марсіаля, прошепотіла: — Щоб цього більше не було! Зрозуміло?

І повернулася до перерваної розмови, — тільки кутики вуст нервово пересмикувались. Марсіаль хотів одразу ж піти додому — надто вже схоже було, що з нього глузують, — проте лишився. Прийшов і другого, і третього дня, але був такий пригнічений, що Амада занепокоїлась.

— Марсіалю, що з тобою? Чого ти такий сумний? — ніжно щебетала вона.

Той тільки знизував плечима.

Одного разу Амада, забувшись, поклала руку йому на коліно й подивилася так щиро й покірливо, що Марсіаль підхопився і палко стиснув їй пальці. Серце в Амади закалатало, вона опустила очі і обережно вивільнила руку.

І все ж цього разу крига скресла — Марсіаль не почув жодного докору. Амада тільки соромливо усміхалась.

— Ти даєш мені кохання по краплині,— засмучено мовив він.

Тендітна рука з м'якою, як шовк, шкірою незабаром звикла до теплого полону Марсіалевих долонь. Пальці закоханих сплітались, і молодик не тямився од захвату. Сліпа, нічого не знаючи про цю ідилію, стала її мимовільною співучасницею. Амада, якій здавалося, що тьмяні зіниці матері прикуті до неї, червоніла до вух і намагалась не дивитися на стареньку.

Іноді повз них тихо проходила служниця Хоакіна, і Амада швидко забирала свою руку. Служниця удавала, ніби нічого не помічає, проте Амада мимоволі здригалась.

— Сама не знаю, чому я боюсь цієї жінки, — пробелькотіла вона якось у відповідь на здивований погляд Марсіаля.

— Чого її не звільнять?

— Заради матері. Мати звикла до неї і вважає її найчеснішою з усіх слуг. Можливо, я перебільшую, але ж вона не симпатична, правда?

— Так, не симпатична, — потвердив він, не розуміючи, проте, її хвилювання.

Марсіаль не зрікався наміру полонити Амаду і наполегливо вів далі свою хитромудру гру. Потихеньку, наче незумисне, його пальці підступно тяглись усе вище, і, хоч здобутки, досягнуті ціною тих терпеливих старань, були мізерні, закоханий тішився й ними. Амада добре розуміла його маневри й не приховувала цього. Часом, коли його рука надто сміліла, вона спокійно брала її і відводила вбік. І Марсіаль мусив починати все спочатку.

Одного дня, коли Амада, як йому здалося, була особливо податлива, він спробував піти