Мігель де Карріон - Грішниці. Сфінкс

натяки розбивались об витримку цієї дивної жінки — то ніжної, то ревнивої, то сумної… їй усе здавалося, що він таїть до неї злість і зовсім її не розуміє, а Марсіаль, зневірившись, клявся, що забуде її й не приходитиме більше. А через день Амада зустрічала коханого засмучена, з докором в очах, і він з трепетом відчував, що надто міцно прив'язаний до неї. Отож потурав її примхам і водночас надіявся на краще.

Одного вечора, зайшовши до вітальні, Марсіаль здивувався: Амада сиділа сама. Ніяково усміхаючись, подала йому руку і пояснила, що мати в своїй кімнаті, бо в неї болить голова. Вона щойно прийняла ліки і вийде до вітальні трохи згодом.

Побачивши її збентеження, Марсіаль хотів уже був піти, але вона затримала його.

— Залишся, мама сама сказала мені, що неодмінно вийде привітати тебе. Мабуть, це в неї від утоми…

І Марсіаль залишився віч-на-віч з жінкою, яку так нестямно кохав. Їх розділяло лише кілька кроків. Голова йому паморочилась, кров стукала в скронях. Молода жінка теж була сама не своя і не наважувалась навіть глянути на нього. Обоє мовчали. Нарешті Амада боязко сказала:

— Сідай.

І вони сіли, як завжди, перед вільним кріслом сліпої. Амада щосили намагалася заспокоїтись і мовчки бгала в руках хусточку. Марсіаль, в голові якого шалено вирували думки, не знав, з чого почати розмову. Аж раптом прошепотів схвильовано:

— Амадо…

— Що? — спитала вона, не поворухнувшись і не звівши очей.

— Навіщо ми самі з собою нещирі?

Вона здригнулась.

— Я не розумію, — мовила злякано.

Марсіаль дивився на неї. Так довго стримувані почуття рвалися з грудей, виливалися в шалену жагу. Ось вона — нагода поговорити, єдина нагода за такий тривалий час! Адже стара вдова ніколи не лишала їх наодинці. Ось коли він скаже, все!..

— Я поясню. Уже понад рік ми розігруємо непотрібну комедію. Адже ми кохаємо одне одного, прагнемо зустрічей, які дають нам стільки щастя, і страждаємо від того, що глупота світу нас роз'єднує. Навіщо ми прикидаємось одне перед одним, мовчимо про те, що в нас на душі, замість щиро й чесно признатися, що це… кохання?

Амада схопилася з місця, хотіла втекти, але нараз зупинилась. Втупила в Марсіаля злякані очі, сповнені болісного докору. Необачним словом він розірвав, солодкі пута, які їх єднали. Вона не мала права більше його слухати, не мала права втішатися скупим щастям попередніх зустрічей. Відтепер це була б уже й справді непотрібна комедія, нехтування мораллю і честю. Єдиний вихід — раз і назавжди взагалі обірвати будь-які взаємини з цією людиною. Але де взяти мужності для цього?..

Із сльозами в очах вона вигукнула:

— Чому ти так говориш? Нащо ти це сказав? Сподівалася: зараз він скаже, що то був тільки жарт, і вона заспокоїться й житиме, як і до цього дня, — гордо, зі спокійним сумлінням.

Марсіаль, прагнучи відвернути остаточний розрив, опанував себе і жестом запросив її сісти. Амада скорилась і знесилено опустилася на стілець. Тоді він заговорив знову. Говорив лагідно і водночас твердо:

— Ти боїшся слів, Амадо, але ж ми повинні бути щирі. Те, що виникло в наших душах, — аж ніяк не приязнь брата й сестри, не просто дружба. Може, це примха долі, може, це наше нещастя, але ж це справжнє кохання.

— Ні, не кохання!

Вона знову рвучко підвелась, гнівно дивлячись на Марсіаля.

Марсіаль спокійно заперечив:

— А що ж тоді? Чому це не може бути коханням?

— Тому, що не може бути.

— А якщо воно все-таки живе в нас, ні на що не зважаючи? — В голосі його забриніла гірка іронія.

— Ні, такого ніколи не може бути!

На устах у неї заграла переможна усмішка, і Марсіаль зніяковів.

А що, коли в цієї жінки, яка була для нього вища за всіх жінок, і справді холодна душа?.. Марсіаль зовсім знітився і замовкнув. Приклав руку до чола, щоб заспокоїтись.

І тоді сталося диво. Горда й непохитна жінка, яка щойно дала йому рішучу відсіч, нараз цілковито змінилась, угледівши, як зажурився її коханий. Вона наблизилась до Марсіаля, мало не торкнувшись його.

— Слухай мене, друже, — почала сердечно й лагідно. — Те, що ми можемо мати, ми вже маємо. Нащо думати про щось більше й мучити себе? Я не хочу, щоб хтось зневажав мене навіть у думках, тим-то й мовчу про свої почуття…

Вона опустила очі І, зашарівшись, тихо додала:

— Бачиш, я зовсім щира з тобою.

Марсіаль, який аж тремтів увесь, відчуваючи їх так близько, сумовито спитав:

— Отже, Амадо, хто я і ким можу бути для тебе?

Вона всміхнулась.

— Ти? Моя мрія — ось хто ти! І можеш бути для мене лише мрією. Так я тебе називаю, коли залишаюсь на самоті і думаю про тебе, про себе і про нашу долю.

Він закохано дивився на неї, дослухався до її слів, у яких не вчувалось ні лицемірства, ні бажання похизуватись. Амада була бліда, але спокійна. Марсіаль вдихав пахощі її парфумів, відчував тепло її тіла і намагався не поворухнутись, щоб не порушити цю несподівану близькість. Але не стримався і, наче враз сп'янівши, потягнувся до її обличчя, що схилилось над ним. Та Амада все з тою ж спокійною усмішкою трохи відступила.

В цей час на порозі стала сліпа. Обережно простягнувши руки перед себе, вона поволі попрямувала до них, добродушно й довірливо усміхаючись. Амада і Марсіаль, миттю отямившись, кинулись їй назустріч і повели до крісла. Амада піднесла до губів материну руку, зморшкувату й бліду, з набряклими венами, і рвучко почала її цілувати…