Мігель де Карріон - Грішниці. Сфінкс

могли вільно розмовляти. Іноді Марсіаль зустрічався на дверях з Хакобом, який виходив з дому, і той вітав його з іронічною ввічливістю. Марсіалеві було дуже неприємно потискувати руку цього елегантного чоловіка, котрого анітрохи не обходило, що його дружина кохає іншого. Амада зустрічала його з легким рум'янцем на тонкому сумовитому обличчі й подавала холодну руку, яка ледь відчутно тремтіла, коли він її потискував. Удова вітала молодика лагідною усмішкою. Вони втрьох розмовляли на вічні теми: що таке кохання, обов'язок, вірність… Марсіаль висловлював сміливі думки про те, що кожна жінка має цілковите право обирати собі коханця… Мати й дочка, рабині традицій, з запалом відкидали цю теорію. Сперечалися. Марсіаль доводив: «Скільки є випадків, коли двоє живуть укупі, не люблячи, розлюбивши одне одного! Чи ж повинні люди жити отак аж до смерті?!» Його слова зачіпали серце Амади, і немов промінчик надії спалахував у незворушній теміні її зіниць. Обличчя наче світлішало від спокусливої думки: «А що, коли б знайти якийсь вихід із залізних ланцюгів забобонів!..» Та скоро той вогник гаснув, і нещасна жінка, гірко посміхаючись, хитала головою:

— Ні, Марсіалю, це тільки мрія. Життя — не таке…

Він обурювався.

— Мрія?! Ні! Ти маєш таке саме право, як і чоловік, шукати спокою та щастя! Хіба це законно, хіба морально, щоб тебе не любили й не поважали? Саме тому майже всі цивілізовані країни були змушені прийняти закон про розлучення! Розлучення — це двері, відчинені суспільством для кохання…

Амада розгублювалась, бо не мала власних поглядів на такі речі, щоб протиставити їх Марсіалевій логіці. Зате старенька втручалась лагідно, але й строго, і її слова, мов холодний струмінь, роз'єднували їхні серця.

— Не говори дурниць, синку. Розведена жінка ніколи не буде вірна другому чоловікові, хоч би цього хотіло й сто суддів!

Амада погоджувалася з нею — ті гіркі слова були неначе рятувальний круг, кинутий їй, коли вона починала здавати позиції. І всі троє, стомлені суперечкою, надовго замовкали.

Коли старенька засинала, розмова заходила ще далі, бо стосувалась їхніх власних взаємин. Амада скаржилась на свою нещасливу долю, а Марсіаль підбивав її до бунту — мовляв, не може суспільство вимагати, щоб людина жертвувала своїм коханням заради того, з чого всі в душі глузують. Амада любила слухати його в такі хвилини, милувалась його обличчям, осяяним пристрастю. Слухала схвильовано, впивалася його словами, мліючи в солодкій знемозі.

Марсіаль, якому перемога видавалась уже зовсім близькою, починав наполягати, заколисуючи її ніжністю.

— Ти ж мислиш так само, як і я, Амадо. Ти не можеш думати інакше, — шепотів він, — ти тільки не хочеш признатися в цьому, бо ти — незвичайна! Я певен, ти зважишся…

Та Амада враз наче пробуджувалась од сну і, перевівши дух, рішуче відказувала:

— Ні!

Її раптом понімало почуття неприязні, під впливом якого вона бувала несправедлива, ба навіть жорстока До друга, хоч за його щастя віддала б життя… А Марсіаль бачив, що Амада лише прикидається відчуженою — власне, всі жінки чинять у такий спосіб, коли їм настає час боронити щось близьке їхній душі. Вона була схожа на равлика, що боїться виглянути із своєї черепашки, хоч небезпека й примарна.

Він розпачливо питав:

— Чому — ні?

— Бо — ні. Є речі, яких не пояснюють.

Одначе вона знову ставала щира й ніжна, коли бачила, що він засмутився, а він дивився на неї з невимовним благанням і докором. Тоді до неї знов поверталася віра в чисте єднання душ, у високі поривання, що навічно зв'язують закоханих попри всі закони, породжені людською черствістю та себелюбством. Якби вона раніш, у двадцять літ, більше знала життя, то, певно, не помилилась би в своїх почуттях і була б нині щаслива… Але вона помилилась і тепер мусила терпіти. Не одна ж вона отак страждала. Лишалося тільки коритись і жити вже не для себе, а для близьких. Нехай їй заказано прагнути справжнього щастя, але чом же не брати бодай оті крихти, які дарує їй доля? І хоч то була лиш примара щастя, та серце і їй раділо безмежно.

— Коли б ти справді відчував те, що кажеш, — зітхала вона, — не було б такої безнадії в твоїх очах…

— Тебе засмучують мої слова? — питався він, не зводячи з неї очей.

— Я не хочу, щоб ти сумував. Коли щиро поважаєш мене, то не будеш таким похмурим, — белькотала вона.

Траплялися хвилини, коли Марсіаль майже втрачав самовладання. Тоді він схоплювався з місця й щодуху біг додому, на жалюгідну вуличку передмістя Пілар… Ні, Марсіаль не сподівався легко заволодіти Амадою, бо знав усю глибину її доброчесності, успадкованої від матері. Він не міг не признатися собі, що нестямно закоханий у цю жінку. Розумів і те, що вона так само кохає його і не може приховати своїх почуттів, але така, як вона, жінка, хоч би й хотіла, не змогла б поступитися надто легко… Звичайно, попервах йому було досить ніжного погляду Амади, чи дружньої розмови, чи щирого потиску руки при прощанні, щоб жити тими вкраденими хвилинами щастя аж до наступного побачення. Але його мучило те, що він змушений був розмовляти з коханою самими натяками, бо ж боявся злякати її, таку несміливу і обережну…

Так спливали місяці, і ніщо не змінювало долі цих людей, таких щасливих і таких змучених своєю таємницею. У неяскраво освітленій просторій вітальні з облупленими стінами вони втрьох влаштовувалися завжди однаково: сліпа — в кріслі посередині, а Марсіаль з Амадою — на низеньких стільчиках обабіч неї. Навпроти в півсутіні виднів портрет сеньйора Вільялоси. Інколи здавалося, що ось зараз він вийде з рами і пристане до їхнього невеличкого гурту.

Марсіаль з тугою думав про те, що виходу усе не видно. Як він стомився!.. Затамована пристрасть мужчини не може горіти вічно, тоді як жіноча — живе й зростає, ніби живлячись своїми ж таки соками. Він стомлювався від того, що обожнював Амаду, як святу. Всі його промовисті