Мігель де Карріон - Грішниці. Сфінкс

суха й відлюдна, одна щиро піклувалася про стару господиню. Інші слуги ненавиділи її за це й зводили на неї різні наклепи. Зокрема казали, ніби вона кохається з священиком і щоночі бігає до нього на побачення на сусідню вуличку. Хоакіна не зважала на те. Вона зуміла привернути до себе сліпу, і та довірила їй гроші й рахунки. Тепер Хоакіна стала біля неї за доглядальницю. Засмученій горем удові подобалась її мовчазність — служниця ніколи не розтуляла рота, якщо її не питали про щось. Вона одягала й роздягала стареньку, гасила світло в кімнаті й ніколи не відходила далеко. Лише тоді, коли брат поїхав з дому, Амада зрозуміла, чому він так просив її жити з чоловіком у матері. Не можна було залишати стареньку на саму служницю, і тепер вона тільки чекала нагоди, щоб поговорити про це з Хакобом. І нагода трапилась. Власне, Амаді допоміг сам Діонісіо, який одного вечора, анітрохи не бентежачись, повідомив, що вони розорились і не можуть далі утримувати дім. Амада, зраділа й розчулена, мало не кинулася йому на шию. Вранці вона вже була готова до переїзду і подалася в Серро, а Діонісіо продавав меблі та інші речі й, не соромлячись, клав гроші собі в кишеню.

Коли вони оселилися в старому будинку Вільялосів, Амада замінила Хоакіну й почала сама ходити за матір'ю, але ключів у служниці не забрала, і це дуже сподобалося сліпій. Хоакіна зустріла молоду сеньйору із звичайною байдужістю і не показала й тіні невдоволення, поступаючись їй місцем. Амада, хоч і зневажала в душі Хоакіну, дивувалася з її рідкісної витримки й навіть докоряла собі за те, що має цю жінку за ворога. Одначе ставитись до неї прихильніше не могла.

За чотири роки в Амадиній кімнаті нічого не змінилось, і, здавалося, життя її пішло так само, як і колись. Амаді приємно було бачити, що чоловік має успіх на службі, добре поводиться з тещею та слугами й не прагне порядкувати в їхньому родовому будинку. Про розтринькані гроші вона не обмовилася й словом, і тільки мати, жаліючи дочку, часом згадувала про це та щиро їй співчувала.

Отоді Амада й зустріла Марсіаля, якого не бачила багато років. Він часто заглядав сюди, щоб розважити стареньку, читав їй вечорами газети й розповідав усяку всячину. Він довгенько не був у столиці і тепер жив надією розбагатіти, хоч і сам ще не відав, як це буде. Амаді він видався дуже вродливим. Був смуглявий, білозубий, з великими гарними очима й трохи сумовитою лагідною усмішкою.

Вони швидко заприятелювали, і це не було таємницею для сліпої, бо вони завжди сиділи разом біля неї. Марсіаль і далі охоче забігав вечорами на годину-дві почитати й побалакати, посидіти в кутку великої вітальні, де все дихало старовиною. Коли б не цей чемний і поважний молодик, дві самотні жінки зовсім не знали б про те, що діється в світі. Він був для них немов струмінь живого життя… Іноді стара засинала на хвильку, і тоді молоді люди зводили розмову на інтимне: приємно ж бо поговорити про те, що тебе непокоїть. Час від часу, коли вони брали книжку або гортали сторінки, їхні пальці зустрічались, і Амада, спаленівши, рвучко відхилялась… Так було перші тижні, коли гріх підступно підкрадався до її серця. Вона ще не думала про любов, ще не мала ніяких бажань — просто жила у якомусь світлому захваті. Минуле вже не здавалося їй таким страшним і вже не мучило так жорстоко. Нерозважливе жіноче серце, сповнене почуттів, вимагало: «Живи, як живеться!» — а за плечима, здавалося, виростали крила й несли її не знати куди…

III

Поступово Амада так звикла до цих вечірніх відвідин, що коли Марсіаль чомусь не приходив, її опановував неспокій. Вона ні про що не питала себе, та й не хотіла питати. Була певна, що він ніколи не переступить межу дозволеного, і вірила його дедалі більше. Навіть сама собі не сміла признатися, що кохає Марсіаля, бо тоді б уже мусила відійти од нього. А це означало б відмовитись од щастя, що його вона так жадібно пила в ті дні, од щастя, не дозволеного для неї, заміжньої жінки.

Вона зустріла своє кохання тоді, коли почувалася дуже самітною в шлюбі, і зустріла не десь, а біля матері, яку так любила! А Марсіаль був такий чуйний, так боявся ненароком завдати їй болю… Йому також не щастило в житті, хоч він був розумний і не заносився у своїх прагненнях. Тим-то він легко сходився з людьми і добре розумів Амаду. Молодій жінці подобався його голос, манери, спокійний погляд темних очей, які, здавалося, пестили її, коли він дивився на неї. Марсіаль був анітрохи не схожий на Діонісіо, і вже самого цього було досить, щоб звернути на нього увагу. Але те, що поряд майже завжди була мати, сковувало їх, змушувало приховувати свої почуття, що стали для них найсвятішими, хоч і не дозволеними. А втім, вони й при ній натякали, що кохають одне одного, що сумують одне без одного, що прагнуть зустрітися знову. І робили все, щоб подовжити ті години щастя… Амада готувалася до Марсіалевих відвідин з такою чарівною щирістю, що сеньйора Вільялоса ні про що не могла здогадатись. Вони винаходили просто неймовірні приводи, аби тільки бачитись хоч би двічі на день. Амада тоді казала голосно, щоб чула мати:

— Приходь увечері, повісимо лампу в маминій кімнаті.

Або:

— Пообідаєш, то зразу й приходь! Навчиш мене пряжити молоко з ваніллю та корицею. Ти ж обіцяв…

І очі їхні блищали лукаво, по-змовницьки.

Марсіаль був архітектором, проте мав дуже незначну посаду в департаменті — не міг знайти нічого кращого, відколи закінчив університет. Він знався на багатьох речах — від електротехніки аж до кулінарії,— і Амада щодня вигадувала все нові й нові приводи для зустрічей: то просила допомогти змінити стару електричну проводку, то випитувала якийсь старовинний кулінарний рецепт, що їх Марсіаль перейняв безліч від своєї матері.

Вечорами сліпа майже завжди дрімала, і вони