Мігель де Карріон - Грішниці. Сфінкс

Тим часом вона прагнула одного: нехай би Марсіаль і далі приходив до неї в бібліотеку, — там він мусить поводитися стриманіше. Щоправда, він став вимогливіший і не погодиться довго чекати. Це завдавало молодій жінці пекельних мук. Підготувати для побачень стару альтанку теж було не так легко. Амада не раз підходила до садової огорожі і оглядала маленьку залізну хвіртку. Великий замок на ній узявся іржею, а ключ давно подівся не знати куди. А ще треба було прибрати й саму альтанку, захаращену різним мотлохом. Та й садівникові діти допізна бавилися неподалік і могли побачити Марсіаля.

— Це безумство, справжнє безумство! — казала собі Амада, не знаючи, як виконати свою обіцянку.

А Марсіаль щоразу питав її, пронизуючи невблаганним поглядом:

— Ти вже зробила щось, аби влаштувати наше гніздечко?

Одного разу, висунувши шухляду, де лежали різні дрібнички, Амада побачила там великий ключ, поїдений іржею, але дбайливо вичищений і змащений, їй аж дух перехопило від подиву. Невже це знову Хоакіна? Ні, ця лицемірка не могла діяти з доброї волі!..

Амада взяла ключ і побігла до хвіртки, зовсім не турбуючись тим, що її можуть побачити. Диво дивне! Замок був змащений, відчинявся легко, тільки завіси рипіли. Амада подалася до альтанки. Виявилося, що й там усе добре прибрано. Що ж діяти далі? Цілий день сушила собі голову, але так ні до чого й не додумалась.

Увечері, перевдягаючи матір до сну, вона наважилась дати бій заради свого щастя.

— Мамо, — раптом сказала вона непевним голосом, — коли ти дозволиш, я попрошу тебе про одну річ, але з умовою, що ти нічого не розпитуватимеш.

Старенька застигла від подиву, розуміючи, що йдеться не про якусь дрібницю. Тоді кивнула головою на знак згоди.

— Передусім скажи мені таке, — хоробро почала Амада. — Тобі було б дуже важко відмовитись од послуг Хоакіни?

Сеньйора Вільялоса, яка лагідно усміхалася до дочки, щоб підбадьорити її, одразу спохмурніла.

— Не розумію, моя люба.

Амада так само хоробро вела далі:

— Це дуже просто. Сама знаєш, скільки я вистраждала, які в мене слабкі нерви. Отож, коли б я просто попросила звільнити цю служницю, ти вдоволила б мою примху?

Сліпа замислилась. Амада схвильовано стежила за нею.

— Тобі самій потрібна Хоакіна, дочко моя?

Амада ледве стрималась, щоб не вигукнути: «Ця Хоакіна мені остобісіла!» — але натомість сказала твердо:

— Ні!

— Отже, Амадо, ти хочеш, щоб я вигнала на вулицю служницю, яка є втіленням гідності, чесності й шляхетності?

Амада з гіркотою глянула на матір, яка ніколи не виявляла рішучості навіть у важливіших питаннях. Проте треба було домагатися свого, і вона сказала:

— Я попереджала тебе, мамо, — ти ні про що мене не розпитуватимеш. Ця жінка дратує мене. Я вважаю, що вона лиха й лицемірна. Чому б нам не дати їй щедрий подарунок і не відпустити тихомирно?

Сеньйора Вільялоса примирливо погладила дочку по голові, проте рішуче відповіла:

— Це було б несправедливо, дочко моя. Отже, й не проси мене про таке.

Амада зусиллям волі опанувала себе. Як завжди, дбайливо поклала матір у ліжко, поцілувала її і мовила удавано спокійно:

— Гаразд, мамо. Може, ти й маєш рацію, а я все перебільшую. На добраніч!

Прикро вражена цією розмовою, вона вийшла з кімнати. Було очевидно, що підступна служниця вже підкорила собі слабку волю бідолашної сліпої. І Амада з гіркотою подумала, що коли б матері довелося вибирати між нею і Хоакіною, вона, безперечно, віддала б перевагу отій пронозі.

Того ж вечора Амада написала Марсіалеві, благаючи його перенести наступну зустріч на інший день. Це було у вівторок. Марсіаль прийшов у четвер, коли сеньйора Вільялоса ще не лягала спати. Амада тихо провела його повз неї. Сліпа щось бурмотіла собі в своєму кріслі. За чверть години закохані лишилися самі в бібліотеці. Марсіаль кинувся був до Амади, але вона жестом зупинила його. Розповіла про ключ, підкреслюючи, що таке трапляється уже вдруге. Та про диван знов-таки згадати не наважилась. Марсіаль, зрадівши, що хтось йому допомагає, не поділяв її побоювань і сказав, що такої нагоди проминати не слід. Його себелюбство здивувало і прикро вразило Амаду. Вони не розуміли одне одного: Амада прагнула ніжної, лагідної приязні, а Марсіаль, невдоволений з її зволікань, мучив її безумними проектами, звинувачував у холодності й байдужості.

Нарешті, щоб якнайдужче дошкулити бідолашній жінці, він заявив:

— Буде найкраще, коли ми, щоб розвіяти підозру, деякий час зовсім не зустрічатимемось…

Амада злякано закліпала очима.

— Ні! — вигукнула вона. — Я ні від кого не криюсь! Я не боюся Хоакіни. Однаково ніщо не примусить мене зневажити матір або чоловіка. Я живу за власним законом і не хочу наслідувати жінок, які брешуть і криються заради примарного щастя.

Марсіаль глузливо глянув на неї, запитуючи себе в думці: «Невже вона справді гадає, ніби нікого не обманює своєю поведінкою?» Тоді знизав плечима і слухав її далі.

— Нам нема чого змінювати наші звички. Ти приходиш, і я тебе приймаю, як приймала б при всіх. Двері відчинено, і будь-хто може зайти глянути, що ми робимо. А от зустрічатися в альтанці нам не слід.

— Я вважаю, що коли Хоакіна хоче нам допомогти… — спробував заперечити Марсіаль.

— Годі! — гордовито вигукнула вона. — Ми не повинні про це говорити.

Марсіаль пішов, анітрохи її не розрадивши. Всі її ілюзії і сподівання розвіялись. Вона знов написала Марсіалеві довгого листа, потім подерла на дрібні клаптики. Поринула в тугу і по краплині пила свою гіркоту і образу.

В ці дні Амаду втішало тільки одне: чоловік, захопившись політикою і громадською діяльністю,