Пауло Коельо - Заїр

світі, вони демократи, коли говорять про політику, й вони – фашисти, коли говорять про культуру. Вони вважають, що народ уміє обирати своїх правителів, але він не вміє обирати фільми, книжки, музику.

– Ви коли-небудь чули про закон Янте?

Ось так. Я знов увімкнув свій автовідповідач, навіть знаючи, що журналіст навряд чи опублікує мою відповідь.

– Ні, не чув ніколи, – відповідає він.

– Хоч цей закон існував від початку цивілізації, офіційно він був проголошений одним данським письменником тисяча дев’ятсот тридцять третього року. У маленькому містечку Янте можновладці створили десять заповідей, навчаючи, як люди повинні поводитись і, либонь, цих заповідей варто дотримуватися не тільки в Янте, а й у будь-якому куточку світу. Якби весь той текст треба було скоротити до однієї фрази, я сказав би так: «Пересічність і невідомість – найкращий вибір. Якщо ти діятимеш так, то ніколи не матимеш у житті великих проблем. Але якщо спробуєш відрізнятися…

– Я хотів би знати заповіді Янте, – уриває мене журналіст із щирою цікавістю в голосі.

– Я їх не маю при собі, але я пошукаю повний текст.

Я пішов до свого комп’ютера й видрукував стислу версію, яку там знайшов:

«Ти – ніхто, ти не повинен думати, що знаєш більше, ніж ми. Ти не маєш ніякої ваги, ти не спроможний зробити нічого путнього, твоя праця не має жодного значення, ніколи не кидай нам виклик, і ти житимеш щасливо. Завжди сприймай серйозно те, що ми кажемо й ніколи не глузуй з наших поглядів».

Журналіст згорнув аркуш і поклав його собі до кишені.

– Вони мають слушність. Якщо ти – ніхто, якщо твоя праця не має ніякого відлуння, то тебе можна хвалити. Але хто підіймається над пересічністю, домагається успіху, той кидає виклик закону й заслуговує бути покараним.

Як добре, що він сам прийшов до цього висновку.

– І так поводяться не лише критики, – закінчив я. – Так думають і поводяться набагато більше людей, ніж ви гадаєте.

Пополудні я зателефонував на мобільний телефон Михаїла.

– Ми поїдемо разом.

Він не виявив жодного подиву; тільки подякував і запитав, що мене примусило змінити думку.

– Протягом двох років моє життя зосереджувалося на Заїрі. Після того як я зустрів вас, я пішов по дорозі, яку вже забув, по занедбаній залізниці, де між рейками росте трава, але по ній ще ходять поїзди. Але я ще не дійшов до кінцевої станції і тому не хочу зупинятися.

Він запитав, чи я вже одержав візу; я пояснив йому, що Банк Послуг активно мені в цьому допомагає, як і в усьому іншому. Один із моїх російських друзів зателефонував до своєї коханки, видавцеві кількох газет у Казахстані. Вона, у свою чергу, зателефонувала послові в Париж, і до кінця дня все має бути зроблено.

– Коли відлітаємо?

– Завтра. Мені потрібно знати ваше справжнє прізвище, щоб купити квитки, – агенція чекає на іншій лінії.

– Перш ніж роз’єднати зв’язок, хочу сказати вам дещо: мені сподобалося ваше порівняння з відстанню між рейками, сподобався ваш приклад із занедбаною залізницею. Але думаю, ви запросили мене їхати з вами не тому. Думаю, ваш учинок можна пояснити текстом, який ви написали, який я знаю напам’ять і який мала звичай цитувати ваша дружина, і він набагато романтичніший, аніж ваш горезвісний Банк Послуг:

«Воїн Світла ніколи не забуває про вдячність.

У боротьбі йому допомагали янголи; сили небесні клали кожну річ на своє місце й дозволяли йому показати себе з найкращого боку. Тож, коли заходить сонце, він стає навколішки й дякує Мантії, яка огортала його й захищала.

Товариші кажуть: «Як тобі пощастило!» Але він розуміє щастя, як уміння озирнутися на всі боки й побачити, де перебувають його друзі. Бо це вони покликали йому на допомогу янголів».

– Я не завжди пам’ятаю те, що написав, але я задоволений. А зараз мені треба назвати ваше прізвище агенції подорожей.

* * *

Агенція таксі відповіла лише через двадцять хвилин. Невдоволений голос повідомив, що доведеться зачекати ще півгодини. Марі здається веселою, їй дуже личить пишна й чуттєва чорна сукня, і я пригадую, як у вірменському ресторані один добродій розповідав про те, що він збуджується, коли знає, що його дружину жадають інші чоловіки. Я знаю, що на званому вечорі всі жінки будуть одягнені так, щоб їхні груди та інші вигини тіла опинялися в центрі уваги чоловіків, і їхні чоловіки або коханці думатимуть: «Утішайтеся нею здалеку, бо вона належить мені, я для неї найкращий, я здобув те, що вам хотілося б мати».

Сьогодні я не збираюся робити якісь справи, ані підписуватиму контракти, ані даватиму інтерв’ю – лише буду присутній на церемонії, заплачу черговий внесок до Банку Послуг, вечерятиму, сидячи поруч із якимсь занудою,