Нік Ремені - Таврований

поранення під селом Веселе і призначення його на госпчастину, той різко перемінився. Тепер він тремтів за кожну річ. Особливо небайдуже ставився до самогону та спирту. Спиртне використовували для лікування хворих. Але майже всі без винятку бійці при згадці про ці медичні препарати нерівно дихали. Але мало кому вдавалося вмовити Павловського на сто грамів. Григорій Якович доручив відповідати за обоз молодому помічнику Петі Брайко. Попередив:

— З обозом не жартуйте. Все довезіть в цілості. Інакше доведеться відповідати.

Він провів обоз до окраїни міста. Написав записку командиру і комісару, що очікує їх на північній околиці, і передав піонеру Миші Семенистому. Михайло Кузьмич миттю кинувся виконувати наказ. Його кінь за кілька хвилин обігнав обоз і зник на курній дорозі, яка вела в Спадщанський ліс.

Базима не втримався. Що є сили пришпорив свого рудого коня з білою зірочкою на лобі. Помчав у центр міста. Зупинився біля Покровської церкви. Під час окупації в ній відновили службу. Зняв кашкет з червоною зіркою. Пригладив рукою коротко стрижені волосся з глибокими залисинами. Постояв перед дзвіницею, яка здіймалася перед ним. З золотим куполом посередині вгорі, який оточували по кутах чотири маленьких куполи.

Поруч з ним стояла церква, обнесена огорожею і численними прибудовами.

Білий цегляний храм з маленькими вікнами з ґратами знаходився у самого обриву крутого яру. У колишні часи в разі нападу противника служив фортецею, де ховалися городяни.

Григорій Якович злегка стьобнув коня батогом. Він відразу зрозумів господаря і застукав копитами в бік двоповерхової будівлі поруч з церквою. Колишній директор школи спішився, прив'язав коня до в’яза поруч з приміщенням. Серце його забилося частіше. Нахлинули такі близькі і теплі спогади, що начальник штабу мимоволі пустив сльозу.

Це була його рідна школа № 2. Колишня церковно-парафіяльна школа, в якій діти вчилися ще до революції, зі стін якої він випустив десятки поколінь молоді, де діти продовжували вчитися і в німецькій окупації і будуть, напевно, ще довго вчитися після перемоги над ворогом.

Григорій Якович довго милувався вузькими, високими квадратними вікнами першого поверху і такими ж високими і вузькими, але напівкруглими, другого.

Ось і його клас, де він викладав географію. А ось і вчительська зі столом директора школи. На протилежному боці широкої площі, де до війни влаштовувалися базари, виникла штовханина. Базима вскочив на коня з білою зірочкою і помчав на шум. Там місцеві жителі не змогли по-братськи розділити муку. Віз стояв посередині дороги і заважав руху.

Колька Мудрий намагався навести порядок.

— Коля, швидко прибери мішки і підводи з дороги! — Наказав Григорій Якович.

Через кілька хвилин Мудрий очистив дорогу.

Базима взяв із собою кілька кіннотників і поїхав зустрічати командира і комісара. Вони вже під’їжджали до міста в супроводі кінної групи автоматників. Базима приєднався до командування, доповів обстановку в місті.

— Три богатиря, — захоплено говорив Радику Руднєву Миша Семенистий.

Хлопці їхали одразу за своїми командирами і готові були в будь-яку хвилину виконати їх доручення.

Вершники скакали повільним алюром. З лівого боку Ковпак в розстебнутій фуфайці і шапці. За ним — Руднєв у формі командира Червоної Армії. Злітали великими крилами незастебнуті поли його шинелі. Біла арабська кобила легко несла на собі комісара, не відчуваючи під собою його ваги. Базима їхав третім на коні з білою зірочкою. В розстебнутій куфайці поверх гімнастерки. Його мрійливе обличчя з вусами і невеликою борідкою виглядало молодше його років.

Вершники вдивлялися в старовинне місто з різноманітними куполами храмів і неповторною архітектурою особняків, маленькими будиночками городян і доглянутими садами. Місто потопало в їх зелені, пахнуло бузком.

Першим ділом заїхали до міськради, де до війни головував Ковпак. Семен Васильович не міг відмовити в задоволенні проїхатися по центру міста. Його впізнавали люди і радісно махали руками.

Він минув улюблене дітище — Будинок оборони з закритим тиром.

Руднєв зазначив, що храми майже не постраждали. Вони залишилися такими ж, як були до війни. Тільки в основний купол Благовіщенського собору, напевно, вгодила бомба. Вона зруйнувала купол, але сам храм стояв. Зовні не видно було слідів руйнувань.

О, хвилини блаженства! Семен Васильович повертався в штаб в піднесеному настрої. Серце його раділо. Майже рік він чекав цієї хвилини, щоб промчати по вулицях рідного міста.

До обіду все командування і штаб зібралися в будівлі райкому партії. Хтось із партизан притягнув бідон з вершками і теплі, запашні короваї білого хліба.

Усі сіли довкола бідона і їли такий смачний пухнастий хліб. Почулися кулеметні черги, які, здається, наближалися.

— Вийди, дізнайся, шо такоє! — Наказав Ковпак Петі Брайко.

Коли той вийшов на вулицю, побачив що наближаються німецькі танки.

— Танки! — Крикнув лейтенант.

Всі вискочили у внутрішній райкомівський дворик. Сіли на спеціально приготовлені вози та провулками покинули місто.

Захоплення Путивля сполохало гітлерівське командування. Вони зняли з потягів, що слідували в район бойових дій, десять танків і піхоту і кинули їх на партизан.

Базима вибирався з міста пізніше командира і комісара. Вони тікали від ворога на околицю міста. Але Григорій Якович побачив неподалік танк, який стріляв по людям, які розбігалися в різні боки. Він спішився, забіг у двір Будинку вчителя. Танки проїхали мимо.

Разом з іншими товаришами начальник штабу покинув місто. Він не стільки хвилювався за себе, скільки за командира і комісара, своїх штабістів, інших партизан. Що з ними? Чи не потрапили в полон до фашистів? Ця думка не давала спокою Григорію Яковичу.

Заспокоїв його і вніс ясність в обстановку боєць комендантської взводу. Він сказав, що основні сили партизан покинули місто. У тому числі він особисто бачив, як виїжджали командир і комісар у супроводі групи кіннотників.

Остаточно Базима заспокоївся, коли обнявся з командиром і комісаром.