Нік Ремені - Таврований

Любку). Торік їх підірвали, але німці швидко побудували нові. По ним йшов рух з Бурині та Конотопа.

Минули невеличкий хутірець Корольки, який знаходився на березі Любки. Від річки хати відділяла лише вузька дорога.

Далі поїхали через змішаний ліс. Погляду бійців відкрилося село. Воно починалося відразу за лісом і розходилося на дві вулиці. Поїхали по центральній, де біля місцевого кладовища була хата діда Гришки. Валентин вдивлявся в село і не впізнавав його. Багато садиб пустували. Височіли остовами печей і труб від них.

Дід Гришка жив у маленькій глинобитній хаті, критій соломою. Група поспішила сховатися на порожньому подвір’ї поруч з дідом. Колька і Валентин під’їхали до хати. Валентин, не злізаючи з коня, постукав у маленьке віконце. Відчинилися двері. З палицею зашкутильгав літній чоловік з чорною шевелюрою.

Він пізнав Валентина. Простягнув гостям руку.

— Які гості! — Вимовив.

Хлопці зіскочили з коней.

— Є в селі німці, поліцаї? — Запитав Колька, тримаючи за повід коня і поправляючи автомат на грудях.

— Вчора утекли в Буринь, — відповів дід, сідаючи на лавочку. — Як тільки дізналися, що ви місто зайняли.

— Швидко інформація передається, — посміхнувся Колька. — Як по телефону.

— А мої як там? — Не втримався старий.

— М-м-молодці, воюють, — відповів, шепелявлячи і заїкаючись, Валентин.

— Діду, скажи, де у вас поліцаї проживають. Хочемо їх пощипати.

Старий назвав прізвища поліцаїв і пояснив Валентину, де вони живуть.

— Поїхали! — Скомандував Мудрий.

Дід встав, взяв коня Валентина під узду.

— Куди ж ви, гості дорогі. Заїжджайте, посидимо. Чімергесу тяпнемо.

— Цукровий чи буряковий? — Запитав Колька.

— Буряковий, але якості відмінної. Вміє у мене стара бражку квасити.

— Вибач, дідусь, іншим разом, поспішаємо, — відповів Валентин.

— На завданні не вживаємо, — вимовив Мудрий.

— Тоді заходьте на зворотному шляху. Тормозок приготую.

— В-ва-ляй! Вип'ємо разом з з-з-зятем, — погодився Валентин.

Група поїхала до поліцая Пашки, який жив на сусідній вулиці. Зупинилися біля добротного дубового будинку з високим дерев’яним парканом.

Валентин, не злізаючи з коня, постукав батогом в новий паркан. У дворі загавкав собака, закричали гуси.

Відкрилася хвіртка. На вулицю вийшла в робочому одязі повна жінка середніх років, за нею дві дівчинки молодшого шкільного віку.

— Н-н-настя, дома господар будинку? — Запитав Валентин.

— Ні-і! Поїхав вчора. Шо ви хочете, Валентин?

Біля них збиралися з усієї вулиці люди. В основному, жінки, підлітки. Найсміливіша з жінок, баба Оришка впритул підійшла до Валентина.

— Кінь з возом ми хочемо, громадяночко, — пояснив Колька.

— Нічого ви не отримаєте. Хто ви такі?

— Червоні партизани, громадяночко.

Недогадливій жінці, нарешті, дійшло, хто до неї під’їхав і чим це може скінчитися. Вона змінилася в обличчі.

— Запрягай коняку, чорнорота, — сказала баба Оришка.

— Вона кульгає, — поспішила відмовитися Настя.

— Громадяни, як поводиться зрадник Батьківщини? — Запитав між тим Колька Мудрий.

— Він мужик нічого. Вона, чорнорота, з усіма на вулиці пересварилася, — підійшла до Кольки баба Оришка.

— Це вона його загнала на службу німцям, — сказав миршавий дідок, спираючись на палицю. — Він зла не робить.

Настя почервоніла. Продовжувала стояти біля хвіртки.

— Хвора коняка? Кульгає?

— Так!

— Добре! — Не розгубився Колька. — Ми хотіли на добу забрати. Тепер реквізуємо. На м’ясо.

— На добу? — Запитала Настя. — Тоді витримає. Щас запряжу.

— Громадяночко. Разом з возом доставте до правління колгоспу кілька шматків сала і пару гусей. І, бажано, яєчок, цибульки, часничку…

— Гуси ж гусенят водять.

— Ясно! — Спокійно сказав Колька. — А порося є?

Лице господині спалахнуло пожежею. Запевнила партизана, що кілька гусей вона виділить.

Група швидко об’їхала село і попрямувала до колишнього правління колгоспу. Воно знаходилося на височині в дерев’яній будівлі. Поруч з ним у старому, ще дореволюційному приміщенні, розташовувалася сільська рада. За ним — будівля пожарки з вишкою поруч. Під’їхали до пожарки. До вершників вийшов старий.

— Діду П-п-петро! — Звернувся до нього Валентин. — Бий у рельсу. Соб-б-ирай народ.

Під набат вершники, між тим, переїхали вулицю до озера, біля якого стояла велика дерев’яна комора. На масивних дубових дверях висіли важкі замки.

Колька спішився. Декількома пострілами відкрив замки. Оглянув приміщення. Там зберігалися мука, пшоно і навіть гречка. Колька наказав хлопцям відкласти кілька мішків пшона та гречки. Останнє запропонував забрати місцевим жителям.

Поки біля правління збиралися вози, Колька Мудрий провів з жителями села роз’яснювальні бесіди. Що німців розбили під Москвою і відкинули від столиці. Зараз вони наступають на півдні. Але й там отримають по зубам.

Коли вози зібрали, група вирушила в місто.

* * *

До ранку Григорій Якович на кілька годин забився неспокійним сном в приміщенні міськради. Ліг прямо на столі, підстеливши куфайку. Незважаючи на незручності, спав, як убитий. Його розбудив Петя Брайко. У ліс відправляли черговий обоз з продуктами. Цигарки та тютюн, яйця, масло. Все у великих кількостях.

Григорій Якович встав, привів себе в порядок. Разом з Брайко поспішив до обозів.

Розгорався весняний ранок. Стояв кінець травня. Улюблена пора року Базими. Природа буяла.

Начальник штабу розпорядився, щоб продукти здали під розписку помічникові командира з господарської частини Павловському, якого молоді партизани жартома називали Гуділо.

Раніше Михайла Івановича знали, як безстрашного командира групи. Але після