Ахмед Салман Рушді - Золотий дім

сприйматимуться як підтвердження надзвичайних бізнес-компетенцій; а три з половиною тисячі судових позовів свідчитимуть про діловий хист; а розведення на гроші контрагентів буде доказом крутого підходу до ведення бізнесу; а продажний університет свідчитиме про відданість справам освіти; і коли Друга поправка матиме статус священної, Перша його не матиме; отож тих, хто критикуватиме лідера, чекатимуть серйозні наслідки; а афроамериканці на це все пристануть, бо що їм до лиха втрачати. У цій бульбашці знання було невіглаством, верх був низом, а відповідною персоною для контролю над кодами запуску ядерних ракет був зеленоволосий, білолиций, кривочервоноустий гиготун, який чотири рази перепитував військових радників, чому використання ядерної зброї — це така погана ідея. У цій бульбашці дотепними були гральні карти з лезами, дотепними були бутоньєрки, що бризкали людям кислотою в очі, дотепним було висловити бажання сексу з власною донькою, дотепним був сарказм, навіть якщо те, що ним називалося, було зовсім не саркастичне, дотепними була брехня, ненависть, фанатизм і цькування, і настав тоді, а можливо, майже настав, або невдовзі міг настати, якщо всі жарти вдадуться, рік тисяча дев’ятсот вісімдесят четвертий.

В іншій бульбашці — як колись навчили мене батьки — перебувало місто Нью-Йорк. У Нью-Йорку, принаймні тоді, ще трималася якась реальність, і мешканці міста ще здатні були розпізнати афериста. Ми в Ґотемі знали, хто такий Джокер, і не бажали мати нічого спільного з ним, із тією донькою, до якої його вабило, чи з тією донькою, про яку він ніколи не згадував, чи з його синами, які вбивали слонів і леопардів задля спортивного інтересу. «Я візьму Мангеттен!» — вищав Джокер, звисаючи з даху хмарочоса, а нас смішив він сам, а не його самозакохані жарти, тож йому треба було рушати в дорогу туди, де люди ще не розкусили або навпаки, добре знали, що він за один, і саме за це його любили — в ту частину країни, що була така ж очманіла, як і він сам. Його люди. У небезпечно великій кількості.

Це був рік великої битви між навіженою уявою й сірою дійсністю: з одного боку була la chose en soi, ймовірно непізнавана, але правдоподібно суща річ у собі, світ, яким він був незалежно від того, що про нього говорилося чи як він сприймався, уживаючи кантівського терміну — Ding an sich, а з іншого був цей персонаж коміксів, що перетнув межу між сторінкою й сценою (по-своєму нелегальний мігрант, подумалось мені), чиїм планом було в напускній веселості перетворити всю країну на сучасну версію крикливого графічного роману, переповненого чорношкірими злочинцями, жидами-перевертнями, гандонами й пиздами — слова, що він іноді полюбляв вставити в розмову, аби допекти ліберальній еліті; у цьому коміксі вибори були фальсифіковані, медії корумповані, а все, що ти ненавидів, було змовою проти тебе, але в кінці! Круто! Ти виграєш, клоунська перука перетворюється на корону, а Джокер стає Королем.

Залишалося пересвідчитися, коли надійде листопад, чи країна розділить нью-йоркські настрої, чи захоче натягнути на голову зелену клоунську перуку й зайтися сміхом. Ха! Ха! Ха!

25

Поки розігруються наступні акти трагічної драми дому Ґолденів, я спрямовую свою увагу — тепер! Але тоді я закинув свої обов’язки! — на дедалі болісніше життя Діоніса Ґолдена. З [ним] важко було підтримувати якийсь більш-менш постійний зв’язок. (Я досі вживав форми чоловічого роду займенників, дієслів і прикметників, коли думав про [нього], хоча з часом це видавалося дедалі більше не на місці, тож тепер із думкою про [його] двозначність я беру їх у квадратні дужки. З огляду на відсутність чітких вказівок із [його] боку — «Я ще не знаю, які мої займенники», дещо ніяково зізна[в]ся [він] мені, — я прийняв таке тимчасове рішення.)

Світ навколо Д, світ, у якому Д почува[в]ся хоч у якійсь безпеці, зморщився до двох із половиною місць: клубу для дівчат «2 мости» на Маркет-стріт поблизу трьох ігрових майданчиків на розі Мангеттенського мосту й магістралі ФДР, де [він] працюва[в] волонтером чотири дні на тиждень, та квартири в Чайна-тауні, де вони жили з Рією З. Іноді вони навідувалися до нічного клубу на Орчад-стріт, де співала вогняноволоса Айві Мануель — це було напівмісце в [його] зоні комфорту — але тоді з’являлися питання, як одягтися, хто може підійти й що сказати, поставала також проблема сором’язливості Д, що дедалі більше [його] паралізувала. У «2 мостах» проблему вбрання вирішила форма унісекс, яку носив персонал клубу: біла сорочка з коміром поверх вільного крою китайських чорних штанів, на ногах — чорні снікерси, але деінде Д просто не зна[в], як себе подати. Після пригоди у гардеробній Василіси [він] визна[в] перед собою, що [йому] приємно було носити жіночий одяг, і знайш[ов] у собі силу розповісти про те, що сталося, Рії, а також Айві, і вони це обсудили.

— Добре, — заявила Рія. — Це перший крок. Думай про це як про початок нового періоду, що може тривати років три. Думай про перехід як про заповільнені чари. Твої особисті тисяча й одна ніч, під час яких ти перестанеш бути жабою, якою не хочеш бути, й перетворишся, певно, на принцесу.

Айві ж додала:

— Але ти не мусиш іти далі, ніж тобі хочеться. Може, ти просто жабка, що хоче виглядати гарно в рожевому.

[Він] отримува[в] професійну допомогу, хоч насправді це не допомагало. [Йому] весь час кортіло сперечатися зі Спеціалісткою. [Він] відмови[в]ся сказати мені, що це за Спеціалістка, зате вилива[в] мені свої жалі, які стримува[в] у присутності Рії, — її коником була ідентичність, вона присвятила себе ідеї трансморфічної плинності самості, й часами, здавалося, їй дещо занадто не терпілося дочекатися переходу Д з чоловіка в жінку, цілковитої метаморфози. Мені треба було спромогтися [йому] допомогти. Може, я міг би відвернути те, що сталося. Можливо, всі ми могли. А може, Д Ґолден просто не пасува[в] до земного життя.

Я уявляю описану нижче розмову в голій, чорно-білій, схожій на камеру кімнаті, де [оповідач] із відсутнім виразом обличчя сидить на стільці з високою спинкою, а [його] співрозмовницю — в образі високотехнологічного андроїда, щось на зразок поєднання Алісії Вікандер у «Ex Machina» та суперкомп’ютера Альфа 60 у «Альфавіллі» Ґодара. Ми не чуємо слів жодної постаті в кімнаті. Синхронного звуку немає. Чути лише Монолог; утім, коли в Монолозі цитується пряма мова, рухи губ постатей у кімнаті іноді — не завжди — збігаються з тим, що розповідається. Щось у цій сцені нагадує розмову між ув’язнен[им] і адвокатом у день побачень у в’язниці. Не буде