Жюль Верн - 20 000 льє під водою

Через те, що я продовжував мовчати, канадець встав і підійшов до мене.

— Цього вечора, о дев’ятій годині! — сказав він. — Я вже попередив Конселя. В цей час капітан Немо, мабуть, закриється в своїй каюті і, можливо, ляже спати. Ні механіки, ні матроси екіпажу не можуть нас бачити. Я й Консель пройдемо до центрального трапа. Ви, пане Аронакс, залишитеся в бібліотеці, в двох кроках від нас, чекаючи мого сигналу. Весла, Щогли і парус лежать у шлюпці. Мені навіть пощастило покласти в неї деякі харчі. Я дістав англійський ключ, щоб одгвинтити гайки, якими шлюпка прикріплена до палуби «Наутілуса». Отже, все готово. До вечора!

— Море надто бурхливе! — зауважив, нарешті, я.

— Згоден з вами, — відповів канадець, — але дивитися на це не доводиться. Воля варта того, щоб заради неї рискувати. А втім, шлюпка надзвичайно міцна, і пройти в ній кілька миль за вітром — не така вже велика справа. Хто знає, чи не будемо ми завтра на сотню льє у відкритому океані? Якщо обставини сприятимуть нам, то ми вже десь о десятій-одинадцятій годині висадимося на сушу. Будемо сподіватися, що нам пощастить! Отже, до вечора!

З цими словами канадець вийшов, залишивши мене приголомшеним від усього, що я почув. Мені чомусь здавалося, що коли настане час утечі, його вистачить для того, щоб подумати, посперечатися. Але впертий канадець не дозволив цього. І що я міг йому заперечити? Нед Ленд сто разів був правий! Це був сприятливий випадок, і він користувався ним. Чи міг я відмовитись од свого слова і взяти на себе відповідальність за майбутню долю своїх товаришів, коли б не поступився власними інтересами? Хіба не може завтра капітан Немо затягнути нас знову в далекі від усякої землі океанські простори?

В цей час почувся досить сильний свист. Я зрозумів, що резервуари «Наутілуса» заповнюються водою і він починає заглиблюватись у води Атлантичного океану.

Я залишився в своїй каюті. Мені не хотілося зустрічати капітана Немо і ховати від нього очі, які б неминуче викрили стурбованість, що охопила мене. Яким сумним здався мені цей день, сповнений вагань! Мені хотілося, з одного боку, повернутися на волю, а з другого — я жалкував за «Наутілусом», за своєю незакінченою працею про таємниці підводного світу. Подумати тільки: я повинен був покинути океан, «мою Атлантику», як я називав його жартома, не обстежити найбільші його глибини, не вирвати захованих у ньому таємниць, які були мені розкриті Індійським і Тихим океанами! Мені пощастило прочитати лише перший том найбільш захоплюючої в світі книги природи, і я мусив припинити читання на найцікавішому місці. Які сумні години довелося мені пережити в той час! Думка про те, що незабаром я буду на суші, в повній безпеці, оточений товаришами, нібито тішила мене, але на зміну їй, всупереч розуму, приходило бажання, щоб якась непередбачена обставина перешкодила виконанню плану Неда Ленда.

Двічі я заходив у салон подивитися на компас: переконатися, чи наближає нас «Наутілус» до берегів чи, навпаки, віддаляє од них.

«Наутілус» увесь час ішов поблизу португальського узбережжя, держачи курс прямо на північ. Отже, залишалося тільки готуватися до втечі. Мій вантаж не був особливо великим: самі лише записки, і більше нічого!

Я питав себе: що подумає капітан Немо про наше зникнення? Які турботи чи навіть біль викличе воно в нього? Що він зробить, незалежно від результатів нашої спроби — удасться вона чи не вдасться? Нічого й говорити, що я не мав ніякого права скаржитися на нього. Навпаки, нічия гостинність не була більш щирою, ніж його! Але навіть покидаючи його, я не міг бути обвинувачений у невдячності. Нас не зв’язувала з ним ніяка клятва. Він розраховував не на наше слово честі, а тільки на неможливість утекти з «Наутілуса», — ця обставина назавжди повинна була зробити нас його полоненими. Крім того, неодноразові одверті заяви капітана Немо про те, що ми ніколи в житті не покинемо судна, виправдовували всі наші спроби втечі.

Я не бачив капітана з часу нашої розмови поблизу берегів острова Санторіна. Невже випадок зведе мене з ним перед нашою втечею? Я й хотів, і боявся цього. Я прислухався, чи не почую кроків у його каюті, що межувала з моєю. Але до мого вуха не долинав жоден звук. Здавалося, каюта була пустою.

Тоді я запитав себе: чи була взагалі в цей час на борту ця загадкова людина? З тієї ночі, коли шлюпка покидала «Наутілус» з якоюсь таємничою метою, мої думки й здогадки про капітана Немо трохи змінились. Я подумав, що, незважаючи на його заяви, капітан Немо продовжував підтримувати якісь зв’язки з землею. Невже він ніколи не залишав «Наутілус»? Адже інколи траплялося, що я не бачив його цілими тижнями. Що він робив у цей час? І тоді, коли я вважав, що в нього наступав черговий приступ мізантропії, можливо він виконував десь на суші якусь таємничу місію, яку я так і не міг розгадати?

Подібні думки не давали мені спокою. В нашому дивному становищі можна було нескінченно робити найнеймовірніші припущення. Я відчував нестерпну тривогу. Цей день, сповнений чекання, тягнувся для мене без кінця і краю. Годинник дзвонив з невимовною повільністю. Я не знаходив собі місця.

Обід був для мене накритий, як звичайно, в моїй каюті. Заклопотаний думками про майбутнє, я їв погано. З-за столу підвівся о сьомій годині. Сто двадцять хвилин — а я лічив кожну хвилину — відділяли мене од тієї миті, коли я повинен був приєднатися до Неда Ленда.

Моє хвилювання зростало. Серце шалено билося, я не міг залишатися на одному місці: ходив уперед і назад, намагаючись заспокоїти нервове збудження посиленим рухом. Думка, що ми можемо загинути при цій сміливій спробі, мало непокоїла мене; більше за все я боявся, що наш план відкриється раніше, ніж ми покинемо «Наутілус», що ми повинні будемо стати перед розгніваним або, ще гірше, прикро враженим капітаном. Це особливо гнітило і тривожило мене.

Я вирішив востаннє оглянути салон. Вузьким коридором я пройшов у музей, де провів стільки приємних і корисних годин. Я дивився на всі багатства, скарби так, як може дивитися людина напередодні одвічного заслання, знаючи, що вона сюди більше ніколи не повернеться. І справді, я добровільно залишав назавжди всі ці чудеса природи, шедеври мистецтва, серед яких стільки днів жив. Мені захотілося востаннє подивитися крізь вікна салону на води Атлантичного океану. Але віконниці були герметично зачинені і залізний корпус корабля відділяв