Юліан Семенов - Сімнадцять спалахів весни

Повернувшись із Кракова, Штірліц був на прийомі в румунському посольстві. Обстановка урочиста; на обличчях гостей сяяла весела втіха, тьмяно поблискували важкі ордени генералів, іскрилося солодкувате румунське вино, зроблене за рецептами Шампані, виголошувались урочисті промови, в яких утверджувалася непереможність німецько-румунської воєнної співдружності, а Штірліц відчував себе тут немов у дешевому балагані, де люди, які допалися до влади, розігрують феєрію життя, не усвідомлюючи, що самі вони вже нереальні й приречені. Штірліц вважав, що Німеччина, затиснена з обох боків Радянським Союзом і Великобританією, а в недалекому майбутньому й Штатами — Штірліц вірив у це, — підписала собі смертний вирок.

Для Штірліца було спільним горе Мінська, Бабиного яру чи Ковентрі: ті, хто боровся проти гітлеризму, стали для нього братами по зброї. Двічі — на свій страх і риск — він рятував англійських розвідників у Голландії й Бельгії без будь-яких на те вказівок чи прохань. Він рятував своїх товаришів по боротьбі, він просто виконував свій солдатський обов'язок.

Він відчував гордість за хлопців Ейзенхауера й Монтгомері, коли вони пересікли Ла-Манш і врятували Париж; він був щасливий, коли Сталін прийшов на допомогу союзникам під час гітлерівського наступу в Арденнах. Він вірив, що тепер цей наш величезний і крихітний світ, стомлений від воєн, зрад, смертей і ворожнечі, нарешті здобуде тривалий і спокійний мир і діти забудуть картонний шерхіт світломаскування, а дорослі — маленькі домовинки.

Штірліц не хотів вірити в можливість сепаратної змови гітлерівців із союзниками, якого б вигляду вона не набрала, до того часу, поки сам віч-на-віч не зіткнувся з цією змовою.

Штірліц міг зрозуміти, що штовхало до цієї змови Шелленберга і всіх, хто стояв за ним: урятування життя, страх перед відповідальністю — і всі ці суто особисті мотиви маскувалися високими словами про врятування західної цивілізації і протистояння більшовицьким ордам. Все це Штірліц розумів і вважав дії Шелленберга розумними і для нацистів єдино можливими. Але він не міг збагнути, хоч як намагався бути об'єктивним, позицію Даллеса, який самим фактом переговорів заносив руку на єдність союзників.

«А коли Даллес не політик і навіть не політикан? — розмірковував Штірліц. Він сидів на лавці біля озера, згорбившись, насунувши на очі кепі, гостріше, ніж завжди, відчуваючи свою самотність. — А що, коли він просто ризикований гравець? Можна, звичайно, не любити Росії і боятися більшовиків, але ж він мусить розуміти, що стикати Америку з нами — це значить прирікати світ на таку страшну війну, якої ще не було в історії людства. Невже зоологізм ненависті такий сильний у людях того покоління, що вони дивляться на світ очима застарілих уявлень? Невже дряхлі політикани й старі розвідники зможуть зіткнути нас лобами з американцями?»

Штірліц підвівся — вітер з озера був пронизливий; він відчув, що змерз, і повернувся до машини.

Штірліц поїхав у пансіонат «Вірджінія», де зупинився професор Плейшнер; той написав про це в листівці: «Вірджінський тютюн тут дуже добрий». У «Вірджінії» було порожньо: майже всі постояльці поїхали в гори. Закінчувався лижний сезон, засмага в ці тижні була якоюсь особливою, червоно-бронзовою, і довго трималася, тому всі, хто мав хоч невеличку можливість, поспішали в гори: там ще лежав сніг.

— Можу я передати професорові із Швеції, я забув його ім'я, кілька книжок? — запитав він у портьє.

— Професор із Швеції вистрибнув з вікна й помер.

— Коли?

— Позавчора, здається, вранці. Пішов такий, знаєте, веселий і — не повернувся.

— Який жаль!.. А мій друг, теж учений, просив передати йому книжки. І забрати ті, які були в професора.

— Подзвоніть у поліцію. Там усі його речі. Вони віддадуть ваші книжки.

— Спасибі, — відповів Штірліц, — я так і зроблю.

Він проїхав по вулиці, де містилася явка. На вікні стояв вазон — сигнал тривоги. Штірліц усе зрозумів. «А я вважав його боягузом», — подумав він. Він раптом уявив собі, як професор викинувся з вікна — непоказний, кволий, тихий чоловік. Він подумав: який жах відчув він у свої останні секунди, коли наважився покінчити з собою тут, на свободі, вирвавшись із Німеччини. Звичайно, за ним ішло гестапо. А може, вони самі влаштували йому самогубство, зрозумівши, що він мовчатиме?..

15.3.1945 (18 годин 19 хвилин)

Як тільки Кет з дітьми заснула в номері готелю, Штірліц, прийнявши дві таблетки кофеїну, — він майже зовсім не спав ці дні, поїхав, заздалегідь домовившись по телефону, на другу зустріч з пастором Шлагом.

Пастор спитав:

— Вранці я не наважувався говорити про своїх. А тепер я не можу не говорити про них: що з сестрою?

— Ви пам'ятаєте її почерк?

— Звичайно.

Він подав пасторові конверт. Шлаг прочитав маленьку записку:

«Дорогий брате, спасибі за те, що ти великодушно потурбувався про нас. Ми тепер живемо в горах і не знаємо, який жах, коли бомблять. Ми живемо в селянській родині, діти допомагають поратися біля корів; ми не голодні й почуваємо себе в повній безпеці. Молимо бога, щоб нещастя, які випали на твою долю, швидше скінчилися. Твоя Анна»

— Які нещастя? — запитав пастор. — Про що вона?

— Мені довелося сказати їй, що ви заарештовані… Я був у неї не як Штірліц, а як ваш прихожанин. Тут їхня адреса — коли все скінчиться, ви знайдете їх. Ось фотографія — це вас має переконати остаточно.

Штірліц простяг пастору невеличке контактне фото: він зробив кілька кадрів у горах, але було хмарно, тому знімок вийшов не дуже вдалий. Пастор довго розглядав фото, а потім сказав:

— Та я вірю вам навіть і без цієї фотографії… Чого ви так змарніли?

— Бог його знає… Стомився трохи. Ну? Які ще новини?

— Новини є, а от дати їм оцінку я не в силі. Або треба переста ти вірити всьому світові, або треба стати циніком. Американці почали переговори з СС. Вони повірили Гіммлеру.

— Які відомості ви маєте? Від кого ви їх одержали? Які є у вас документи? Інакше, якщо ви користуєтесь лише самими чутками, ми можемо стати жертвами підстроєної брехні.

— На жаль, — відповів пастор, — я дуже хотів би вірити, що американці не ведуть переговорів з людьми Гіммлера. Але ви чи тали те, що я вам уже передав. А тепер це… — і він простяг Штір ліцу кілька аркушів паперу, списаних густим, округлим по черком.

«Вольф. Здрастуйте, панове.

Голоси. Здрастуйте, добрий день.

Даллес. Мої колеги прибули сюди для того, щоб очолити пе реговори.

Вольф. Дуже радий, що наші переговори йтимуть у такому представницькому варіанті.

Геверніц. Це важко перекласти