Марина та Сергій Дяченко - Vita Nostra

Братик втопав у ковдрах і матрациках, тільки малесенький носик стирчав назовні — рожевий носик спокійної сонної дитини. І весь цей день був дивно спокійним: тихий двір, застиглі в безвітрі дерева, сонце.

Ледь не дійшовши до місця, де торік сталося побоїще, Сашка розвернула візочок. Зрозуміло, жодних слідів не лишилося — і сніг лежав інший, чистий, хоча й підталий. Сашка витягла плеєр, надягла навушники й поринула в тишу.

Напружене мовчання на кшталт очікування вироку. Воно може тривати годинами, але Сашка вже знала: їй до снаги змінити запис на диску. Мовчання стане іншим. Спостерігач впливає на процес, за яким стежить, так колись казав Портнов.

Щоб керувати цією силою, потрібно впустити її в себе. Зробити частиною себе, привласнити. І тільки тоді — від її імені — плести візерунок Мовчання.

Тиша перед бурею. Тиша на цвинтарі. Тиша, коли немає слів. Безгучність космосу. Нескінченне оповідання, і той, хто слухає, — одночасно й оповідач, і діюча особа, й вухо, й повітря, і слуховой нерв…

Тисячі людей одночасно затримали подих. Щось трапиться. Сашка повільно йшла вздовж шеренги вологих кущів, повз тополі й берези, повз стару вербу, повз горобину із рештками ягід на гілках. А праворуч від Сашки йшла по снігу її тінь, тримаючись за тінь коляски, її проекція на світ спресованих водяних кристалів, довга, блакитнувата, вона включала в себе колір неба.

Предмет і його проекція поєднані обопільним зв’язком. Так колись казав Портнов. Він говорив — «накидав», за його власним виразом, — слова та фрази, часом позбавлені змісту, іноді банальні до знемоги або просто незрозумілі, Сашка слухала й забувала…

А зараз на частку секунди вона відчула одночасно — включила в себе, зробила своєю частиною — всі свої проекції.

Її сусідка по парті дотепер пам’ятала слова, сказані зопалу колись у травні, в самім кінці сьомого класу.

Дерево, яке вона посадила чотири роки тому, підросло.

У застиглому бетоні біля новобудови залишився відбиток її підошви.

Вона відбивалася в мамі, у Валентинові, ще в сотні людей і несподівано яскраво відбилася у Кості. Сашка була нічним кошмаром Івана Конєва. Вона відбивалася в долі далекої чужої людини — свого батька, який жив на іншому кінці міста.

І вона сама була відображенням. Це усвідомлення змусило Сашку розпастися на дрібні частки, а потім знову зібратися докупи. Коли вона розплющила очі, перед нею стояв Валентин у розстібнутому пальті, здивований і злий.

Сашка скинула навушники.

— Сорок хвилин минуло! Я що, повинен за тобою бігати? Його ж годувати час!

Дитина, як і раніше, спала з вистромленим із купи ковдр рожевим носиком. Валентин узяв у Сашки візочок і повіз до під’їзду — поквапливо, так що бризки летіли з-під коліс.

— Тільки про себе думають, аби тільки плеєр послухати, — сказала бабуся на лаві.

Сашка постояла, хукаючи на змерзлі руки. Потім зітхнула, розправила плечі й зрозуміла раптом, що крил на спині більше нема.

* * *

Щодня вона ходила в магазин зі списком покупок. Прасувала пелюшки. Допомагала мамі готувати молочну суміш — братика годували «штучно». Мама страшенно журилася з цього приводу, а Сашка не розуміла, через що так нервуватись. Ну, нема молока, то й не треба. Клопоту багато з цими пляшечками-сосочками, зате погодувати дитину може хто завгодно. Валентин наприклад. Або навіть вона, Сашка.

Братик не викликав у неї ніяких почуттів. Ні розчулення, ні роздратування. Вона навчилася не прокидатися вночі від його плачу: мама й Валентин чергували позмінно, адже вставати до дитини доводилося кожні три-чотири години. Це був світ, який обертався навколо одного світила, цілком підпорядкований дитині. Мама, не зовсім здорова, ослаблена, могла думати тільки про нього. Валентин по саме тім’ячко поринув у домашнє господарство, позбавляв себе сну й відпочинку заради купання, прибирання та прання. Сусідки вважали, що про такого чоловіка будь-яка жінка може тільки мріяти.

Сашка була як астероїд на тимчасовій орбіті. Вона, як і раніше, гуляла з візочком, ловила на собі зацікавлені погляди жінок, бабусь, рідко — чоловіків. Кип’ятила пляшечки, готувала й прибирала, іноді міняла памперси. Раз чи два братик посміхнувся їй, це була безглузда, хоча й дуже мила, майже людська посмішка.

Одного разу, дуже сонячного дня, Сашка ризикнула прийти з візочком у знайомий парк. І там, походжаючи по колу, вичищеними й посиланими сіллю алеями, подумала — вперше з часу іспитів — про Фарита Коженникова. І про те, що могло трапитися, якби вона, Сашка, не здала заліку за фахом.

Братик спав під пуховою ковдрою, укритий, закутаний, немов крихітне зернятко в товстій шкаралупці. Його могло б не бути. Все живе дуже крихке. «З вами зовсім не можна домовитися?» — запитала Сашка на березі річки, якою пливло осіннє листя. І він відповів: «Саш, у світі повнісінько сутностей, з якими не можна домовитися. Але люди якось живуть, чи не так?»

Але яке ж нетривке їхнє життя!

Під сонцем підтавав сніг. Наближалася весна. Парком походжали бабусі з онуками, матусі з візочками. На місці ковзанки залишився стертий, подряпаний п’ятачок льоду, і троє хлопчаків грали на ньому в хокей — на ковзанах серед них був тільки один, і він весь час програвав.

Братик завовтузився. Сашка злякано гойднула візочок: час було повертатися додому. Одного разу маленький Валечка заплакав під час прогулянки й репетував безперестанку всю дорогу назад. Тоді вона бігла з дикими очима, розполохуючи перехожих, кленучи себе за те, що пішла від дому так далеко…

Валечка цмокнув губами й затих. Сашка перевела подих, розвернула візочок і майже відразу зіштовхнулася з Ванею Конєвим.

Вдавати, що вони одне одного не впізнали чи не помітили, було запізно. Першою отямилася Сашка.

— Привіт. — І недбало погойдала візок.

— Привіт, — пробурмотів Конєв. — Твій?

— Ага, — відповіла Сашка, перш ніж устигла подумати.

— Вітаю… Хлопчик?

— Атож. — Сашка безтурботно посміхнулася. — А в тебе як справи?

— Добре. — Іван облизав губи, чого на морозі робити не слід. — Чудово.

— Ну, бувай, — байдуже кинула Сашка, — бо його час годувати.

— Бувай.

Сашка покрокувала до виходу з парку, не оглядаючись.

* * *

Уночі напередодні від’їзду в Торпу вона не спала зовсім. Лежала в темряві й дослухалася до годинників, які цокали в усьому домі. Прокинулася дитина, заплакала, затихла. Заплакала знову. Сашка слухала, як у сусідній кімнаті мама бурмоче колискову. Вона раптом упізнала пісню, точніше, співучий речитатив: це був шматочок її власного дитинства. Короткий уривок інформації. Слово, яке вилетіло з протягом.

Дитина заснула. Мама, видно, відключилась миттєво. Покрутився Валентин, і знову все втихло. Цокали годинники.

Сашка підвелася. Спіткнулась об