Люко Дашвар - Покров

завершилася історія кохання Ольги Ланської і Наума Озера, бо до котельні увірвався директор школи з двома дужими міліціянтами.

— Розпуста! Содом і Гоморра у вигляді антирадянських аморальних статевих стосунків без відповідного штампу прямо на робочому місці! — верещав. Підскочив до Наума. — Ах ти, жиденя невдячне! Я тобі… абсолютно непотрібному трудящим масам елементу дав справжню чоловічу роботу… Щоби ти зміцнював тіло! І дух! А ти курв сюди скрипочкою своєю зазиваєш?! А я стежив за тобою! От і вивів на чисту воду.

— Не смій зневажати мою Ольгу! — раптом тихо і гнівно мовив Наум. — Вибачся, пес паршивий!

— Що ти сказав, жид?! — директор почервонів як варений буряк. — Це ти мені?! Директору?! Переможцю першого міжгалузевого зльоту баяністів?! — до міліціянтів: — В’яжіть ворога народу! І цю… курву його теж! У змові вони! У мене це… слух музичний! Я чув, як вони планували школу підпалити!

Більше Ольга Ланська ніколи не бачила Наума Озера. Саму її три доби протримали в міліцейському відділку без води та їжі, а потім привели до кабінету начальника, де на Ольгу вже чекала Дуся Нечай.

— Зі мною підеш, Ланська! — заявила Дуся Нечай. — Проведемо партійні й комсомольські збори, засудимо тебе як ворожий елемент, що прокрався в лави чесних будівників комунізму і соціалізму!

— Соціалізму і комунізму, — прошепотіла виснажена згорьована Оля.

— От сука! — обурилася Дуся.

Олю затаврували комуністи і комсомольці заводу «Світло шахтаря», вигнали з роботи і гуртожитку, та не заарештували. Іди, куди хочеш, жидівська підстилко! Вагітна Оля пішла до єдиного місця, де після розлуки з батьками колись мала дах над головою, — до сиротинцю.

На місці старого директора сиділа незнайома сива жінка.

— Дайте хоч якусь роботу, дозвольте в притулку хоч на підлозі спати, — благала Оля.

Може, директорка і сама горя ложкою наїлася, бо зглянулася: вагітна Оля отримала куток біля кухні, де могла спати вночі, а вдень ялозила шваброю підлогу притулку за тарілку каші. Не зважала: всередині зростало нове життя.

— Моє дитятко… Усе стерплю заради тебе, — гладила живіт, наспівувала. — Так тато твій грав… Слухай, моє сонечко.

Навесні 1934 року жилава акушерка пологового будинку Галина Онопрієнко допомагала літньому лікарю приймати пологи у виснаженої Ольги Ланської. Упізнала вражину буржуйську, з якою в притулку була, та взнаки не дала. Після кількагодинних важких пологів Ольга врешті народила хлопчика. Маля поклали на столик для обмірів і зважування.

— Вітаю, у вас син, — чемно-чергово повідомив стомлений лікар, пішов до дверей, озирнувся. — Галю! Запиши все, що слід.

— Зроблю! — слухняно відповіла акушерка.

Лікар вийшов. Галина підійшла до напівпритомної Ольги.

— Упізнаєш?

— Галя?… Онопрієнко? — прошепотіла Ольга.

— Дівчата наші казали — ти, буржуйська хвойда, з жидом смердючим сплуталася. Бачу, не брехали. Як батька дитини звати?

— Нащо тобі?

— Записати маю.

— Наум… Озер…

— Значить, жиденя Озеровим виродком буде? — вишкірилася тупувата Галина.

Ольга завмерла. Заплющила очі…

— Озеровим… Петром.

— Так і запишемо. Хлопчик. Озеров. Зріст — 52 см, вага — 2 кг 600 г.

— Петро Озеров.

— Не заважай! Батьки… Наум Озер і Ольга Ланська. Ти ж Ланська?

— Ланська…

— Недовго тобі своїми брудними чоботами чисту радянську землю топтати, Ланська! Винищимо всіх тарганів буржуйських!

Наврочила, підла! За півроку Ольга Ланська померла від тифу на руках сивої директорки сиротинця, залишила по собі маленьку дитинку й довідку з пологового будинку, де чорним по білому записано: хлопчик, Озеров, зріст — 52 см, вага — 2 кг 600 г.

— Яку національність писати? — спитали в тодішньому рагсі в сивої директорки, яка залишила дитину біля себе.

— Певно, росіянин, раз Озеров, — відповіла та.

— А ім’я йому яке?

— Мати Петром назвала…

— А батька як звали?

Сива директорка замислилася на мить.

— Не знаю… Мати його заміжньою не була. Померла бідаха. Пишіть — Іванович. Іван у всякому роді є. Я, наприклад, теж Іванівна.

Мар’яна перебирає ксерокопії архівних документів.

— Оце і все, що вдалося знайти про життя Ольги?

— Немало. Є запис у реєстровій книзі церкви про хрещення. Тут, у Києві. Є виписка зі справи сиротинця в Харкові про перебування там Ольги. Є архівні матеріали з заводу «Світло шахтаря», та найголовне — ми знайшли цей безцінний запис із пологового будинку. Там змінилося прізвище! З Озера на Озерова. Певно, малограмотна медичка писала, та добре, що зробила позначку про батьків, а то би ми Озерів шукали й досі…

— Що сталося з Наумом? — Мар’яні тепер стає страшно так, як єврейському скрипалеві колись…

— Помер у харківській в’язниці в 1940 році.

— Ольга знала про це?

— Ольга померла за п’ять років до того.

— А Наум… Наум знав, що її вже нема?

Пітер розуміє Мар’янин біль. Мовчить. Лиш розводить руками: такі часи були…

У кімнаті зависає тиша.

— Я… пам’ятаю діда Петра, — шепоче Мар’яна. — Тільки він був не Наумович — Іванович. І казав, що його маму звали Лідою, а тата… Ну, ясно — Іваном.

П’яте коліно. Петро і Віра. Дід і бабця.

Полтавчанка Лідія Іванівна Скороход посивіла в дев’ять років. Її, малу, в семирічному віці, безземельні батьки-бідахи віддали на три роки в найми — в Кишинів, до взуттєвої майстерні пана Менахема Майзеля. Отримали від пані Двойри Майзель гроші за дитину, та й забули про неї. А пишна пані Двойра, яка мала трьох дорослих синів у Варшаві, прикипіла до наймички.

— Менахем, у нас є донька, — сказала чоловікові.

Сивий пан із вічним гвіздком за щокою усміхнувся: аби тобі радість, Двойро. Пані дівчинку не те, щоби балувала, — всього навчала, як турботлива мати. І як олію зекономити, коли рибу смажиш, і як файно фартушок зав’язати, щоби бант, як накрохмалений, стирчав, і грамоти, і як гроші рахувати. І на піаніно. За рік затуркане дівча вже і читало, і бринькало на інструменті, а пан Майзель власноруч обвів спеціальним олівцем малу ніжку і змайстрував Лідочці справжні чобітки зі свинячої шкіри, яких у дівчинки до того ніколи не було.

Ще за рік уже без Двойри бігала до м’ясника-румуна по м’ясо. І годі було м’ясникові навіть спробувати обдурити: і вагу до грама перевірить, і гроші сто разів перерахує, і наперед скаже, скільки решти румун має дати.

— От жиди кляті! — тихо лаявся румун дівчинці вслід.

Узимку 1903-го Лідочці виповнилося 9 рочків. Пані Двойра спекла пиріг із рибою, а пан Майзель усе супився.

— Ой, не зітхай, Менахеме, бо мені серце в п’яти, — сердито наказала пані Двойра.

— До Дубоссар близько, — сумно відказав пан Майзель.

— До Дубоссар далеко! — розсердилася пані Двойра.

Наступного дня в м’ясній крамничці румун кинув на прилавок яловичу вирізку, вишкірився до Лідочки:

— Крові православної напилися, жиди пархаті, яловичиною заїсти хочете, — та з рештою не