Люко Дашвар - Покров

із ряду дівчаток завзята Галька Онопрієнко. — І прізвище в тебе буржуазне! Хто за те, щоби змінити Ланській прізвище?!

— Хай Ланськовою буде, — киває Марія Іванівна. — А ще краще — Ланцюговою.

— Я — Ланська… — шепоче Оля крізь сльози.

Зате ніяких тобі піонерів, комсомолів, за сім років — довідка про вперту несвідомість і направлення на завод «Світло шахтаря» з приписом: рекомендуємо взяти ученицею в ремонтний цех.

— Ланська? Прізвище якесь… підозріле, — 18-річну Олю зустрічає бригадир і секретарка комсомольської організації цеху Дуся Нечай. — Нічого, ми з тебе викуємо справжню радянську жінку! — обіцяє, веде цехом. — Прибиратимеш двічі на день — вранці і ввечері. Картки на пайки у мене отримуватимеш.

— Мене взяли ученицею. Я хочу навчатися.

— От і навчишся прибирати спочатку, — незадоволено супиться Дуся. — Жити є де?

— Ні… Я сирота.

— А мені казали — з буржуїв.

— Сирота, — Оля врешті знаходить безпечний компроміс.

— Батьків пам’ятаєш?

— Ні…

— Добре. Випишу тобі койко-місце в гуртожитку.

Навпроти гуртожитку — експропрійований будинок купця Самійлова, в якому радянська влада розмістила музичну школу для дітей і дорослих. Удосвіта Оля мчить на завод, щоби до початку робочого дня прибрати ремонтний цех. Повернутися слід до 16.00, щоби між першою і другою зміною знову драїти й драїти, та до 16.00 Оля може слухати музику, що лунає з відчинених вікон музичної школи.

— Що це?! — за рік Дуся Нечай здивовано роздивляється заяву прибиральниці Олі Ланської, читає: — Прошу перевести мене в учні слюсаря.

— Дуже прошу! Хочу… підвищувати кваліфікацію, щоби бути корисною радянській батьківщині!

— Молодець! — Дуся не відчуває підступу. Підмахує заяву. Веде Олю до слюсарного верстата, в якому колупається старий слюсар. Його всі кличуть просто Петровичем.

— Ти кого мені привела, га? Я в тебе учня просив, а ти мені дівку підсунула! — гарячкує старий.

— У нас рівність жінок і чоловіків! — заявляє Дуся. — Працюй, Петровичу! Маєш зробити з учениці справжнього слюсаря!

— Тьху ти! — Петрович плюється, чухає потилицю, та роздивляється Олю без гніву.

— От і нащо ти тут? — питає дівчину.

— Хочу ввечері до музичної школи ходити, — признається Оля.

До музичної школи приймали виключно комсомольців.

— Спочатку підвищіть свою політичну грамотність і свідомість! — суворо пояснює директор музичної школи. — А на баяні… ще встигнете! Коли принесете комсомольський квиток і рекомендації товаришів по роботі.

— Я… на скрипці хотіла…

— На скрипках тільки цигани грають! Ми групу скрип ки скоротили як буржуазну й чужу для масових заходів трудящих. Наше завдання — підняти на новий рівень трубу, барабан, всі мідні духові…

Але скрипка звучала. Оля чула! Вечорами, коли біля музичної школи ставало порожньо і тихо, з підвального приміщення, в якому розташовувалася котельня, іноді звучала скрипка. Оля завмирала неподалік, усміхалася — в житті з’явилося світле диво. Воно допомагало пережити голод, важку виснажливу працю, лайки і сварки сусідок у гуртожитку, безкінечні комсомольські збори, паради, спортивні змагання і здачу норм ГТО, у яких несвідома Оля Ланська мала брати обов’язкову участь.

Узимку 1933-го голод косив людей тисячами. Слюсарка Оля Ланська не вгасла тільки завдяки сухарям і вареним бурякам, які звідкілясь потайки приносив їй старий слюсар Петрович. А скрипка… замовкла.

Оля помітила те в лютому, коли морози взялися допомагати голодним дням знищувати життя. Тягнула ноги до музичної школи, довго стояла поряд, та з котельні — німота. З тиждень протрималася. Потім винесла з цеху фомку й пізно ввечері виламала нею замок на дверях чорного входу. Йшла в темряві, навпомацки, намагалася знайти вхід до підвального приміщення. Врешті помітила сходи, що вели долу. Спустилася…

У котельні біля купи дров і вугілля коптів, ледь миготів шматочок мотузки, змочений у собачому жирі. Оля і сама би таку саморобну свічку зробила, аби знала, де собачого жиру взяти. У світлі слабкого вогника поряд із дровами Оля побачила лежак, збитий зі звичайних дощок. На ньому примостився худющий чоловік років сорока з хвилястим чорним волоссям, проваленими щоками і горбатим довгим носом, дихав важко. А на ящику поряд лежав футляр від скрипки.

— Вам треба поїсти! — Оля допомогла чоловікові сісти на лежаку, дістала заповітний шматок вареного буряка, який приніс Петрович, простягнула чоловікові. - Їжте, прошу.

— А ви? — чоловік геть заслаб, ледь держав у тремтячих руках варений буряк, дивився на нього, як на диво.

— Я зі «Світла шахтаря», нас на заводі трохи підгодовують. Навіть лишається… — розхвилювалася. Дивилася чоловікові в глибокі карі очі. — Прошу, поїжте.

Чоловік кивнув слабко, жадібно проковтнув їжу, знітився.

— Вибачте… Голод позбавляє всього людського. Мені соромно…

— Ви так розмовляєте… Ніби з мого дитинства, — Оля закліпала повіками, тільки би не розплакатися. — Чому ви тут?

— Працюю в котельній після того, як закрили клас скрипки в школі. Тут і живу.

— Ви… скрипаль?

— Наум Озер, — прошепотів чоловік. — Двадцять років тому мені пророкували світову славу.

— Ольга… Ольга Ланська! — усміхнулася. — Я слухаю вашу музику! Я і прийшла тому, що ваша скрипка перестала звучати.

— Бережу сили для вугілля і дров, — сумно відповів Наум. — Якщо я втрачу цю роботу, іншої не знайду. Мене вважають надто дрібним гвинтиком, без якого можна обійтися при побудові соціалізму.

Оля Ланська зі щирим захопленням торкнулася Наумової руки.

— Ви — найважливіша людина! Ваша музика допомагає мені дихати.

— Я обов’язково зіграю для вас, — слабкий Наум розчулився, задихав важко, стримуючи сльози.

Від того дня в житті Олі Ланської з’явилося світло. І радість. Ділила навпіл пайок, який отримувала на заводі, підкріплювала його дарами добросердечного Петровича, пізно ввечері пробиралася до котельні музичної школи, де на неї чекав Наум. Злиденними Олиними наїдками до весни трохи оклигав. Зустрічав з блиском у глибоких карих очах. Стискав Олині руки вдячно.

— Ви врятували мені життя, — шепотів.

— Ви мене врятували, Науме! — не зводила з нього очей.

Почуття не могли не прокинутися поміж двох самотніх, нещасних. Голодомор продовжував забирати людські життя, а Оля Ланська розцвіла. Руки орудують на слюсарному верстаті, у голові — музика. Тільки би вечір скоріш! Тільки би — до Наума! До тихих звуків скрипки, до ніжних Наумових рук. Улітку 1933- го заарештували дружину старого слюсаря Петровича: кухарка дитячого будинку тягала додому сухарі й буряки, призначені для дітей. Петровича звільнили, бо хтось бачив, як він їв варений буряк у цеху. Оля перелякалася, зачаїлася, та всередині вже прокинулося нове життя.

— Науме, я вагітна! — призналася скрипалю.

Наумові очі стали ще більшими і скорботнішими. Приклав долоні з тонкими довгими пальцями до Олиних щок, зазирнув у очі.

— Як же ми врятуємо нашу дитину? Їдь! Їдь звідси, Оленько.

— Куди? Усюди голод! Без заводу не виживу. І без тебе, Науме…

На цій трагічній ноті й