Фред Варгас - Мерщій тікай і довго не вертайся

Можливо. Мікросхема суха. Можна просто переставити її з одного апарата в інший.

— Це неможливо, пане. Це ж вам не домашня білизна. Це картка з жучком, який не можна...

— Я знаю про жучків усе, — обірвав він її. — Вони живучі. І я б хотів, щоб ви перенесли цього в інше середовище.

— А чому ви просто не хочете інший номер?

— Бо я чекаю на терміновий дзвінок за десять або п'ятнадцять років. Я з кримінальної поліції, — додав Адамберґ.

— Ну якщо так, — вражено відповіла жінка.

— Я чекаю на апарат за годину.

Він поклав слухавку, сподіваючись, що його жучок виявиться куди живучішим за бліх Дамаса.

37

Данґлар зателефонував якраз тоді, коли Адамберґ закінчував одягатися. Комісар відшукав штани і футболку, схожі на вчорашні. Адамберґ наразі схилявся до ідеї якогось загального одягу, щоб менше морочитися над питаннями вибору й сумісності. Та і взагалі не перейматися такими дурницями, як одяг. Однак у шафі він не знайшов жодної пари черевиків, окрім важких гірських берців, непридатних для носіння в Парижі, тож зупинився на шкіряних босоніжках, які саме зараз натягував на босі ноги.

— Я у Роморантені, — сказав Данґлар. — І дуже хочу спати.

— Ви зможете проспати чотири дні поспіль, коли закінчите обшукувати це місто. Ми наближаємося до критичної точки. Не губіть ниточку Антуана Юрфена.

— Я вже закінчив з Юрфеном. Тепер я посплю і повернуся в Париж.

— Пізніше, Данґларе. Випийте три горнятка кави і продовжуйте.

— Я вже все закінчив. Мені вистачило опитати матір, і вона нічого не приховує — навпаки. Антуан Юрфен — син Еллер-Девілля, невизнана дитина, що народилася через вісім років після Дамаса. Еллер-Девілль йому...

— Їхні умови життя, Данґларе? Бідні?

— Скажімо, посередні. Антуан працює у слюсаря і мешкає в маленькій кімнаті над крамничкою. Еллер-Девілль йому...

— Чудово. Стрибайте у потяг і розкажете мені всі подробиці, коли повернетеся. А ви просунулися щодо фізика-садиста?

— Учора опівночі я знайшов його в комп'ютері. Це Шательро. Металургійний комбінат Месле, величезний завод, розташований у промисловій зоні. Постачальник номер один для авіаліній, визнаний на світовому ринку.

— Велика риба, Данґларе. Месле — його власник?

— Так, Родольф Месле, інженер-фізик, викладач університету, директор лабораторії, начальник підприємства і ексклюзивний власник дев'яти патентів.

— Надлегка незламна сталь серед них?

— Неламка, — підправив Данґлар. — Він отримав цей патент сім років і сім місяців тому.

— Це він, Данґларе, замовник убивства і згвалтування.

— Звісно ж, він. А ще він місцевий царьок, недоторканна персона французької промисловості.

— А ми доторкнемося.

— Не думаю, що Міністерство внутрішніх справ подякує нам за це, комісаре. На кону надто багато грошей і національна репутація.

— А нам і не треба когось попереджати, особливо Брезійона. Нехай щось просочиться в пресу, і вже за два дні це лайно в житті не змиє пляму. Він посковзнеться, а потім і остаточно завалиться. Ось тоді його і схопить правосуддя.

— Чудово, — сказав Данґлар. — А щодо матері Юрфена...

— Пізніше, Данґларе, зараз на мене чекає її син.

Офіцери нічної зміни залишили на столі звіт. Антуан Юрфен: двадцять три роки, народився у Ветіньї і мешкає в Роморантені, департамент Луар-е-Шер. Уперто тримався своїх початкових свідчень, а потім зателефонував адвокатові, який порадив йому миттєво заткатися. Відтоді Антуан Юрфен сидів і мовчав.

Біля камери з'явився Адамберґ. Юнак сидів на ліжку, стиснувши щелепи. Він ледь помітно ворушив м'язами кістлявого обличчя і клацав худими пальцями.

— Антуане, — сказав Адамберґ, — ти син Антуана. Ти Еллер-Девілль, позбавлений усього. Визнання, батька, грошей. Певно, тобі щедро діставалися стусани, ляпаси і смуток. Ти також лупцюєш і рвеш. Дамаса, іншого сина, визнаного і багатого. Твій брат по батькові, якого, не сумнівайся, били не менше. Один батько — одні удари.

Юрфен і далі мовчав, кинувши повний болю і ненависті погляд на лягавого.

— Адвокат сказав тобі мовчати, і ти слухаєшся. Ти дисциплінований і покірний, Антуане. Дивні риси для вбивці. Якщо я зайду в камеру, то не знаю, чи ти кинешся до мене розірвати горло чи згорнешся клубочком у кутку. Або те й інше водночас. Я навіть не знаю, чи усвідомлюєш ти, що робиш. Ти втілюєш дію, і я гадки не маю, де твої думки. Дамас же втілює думку, а в усьому решта — безсилий. Ви обидва руйнуєте: він — думками, ти — руками. Слухаєш мене, Антуане?

Юнак затремтів, не ворухнувшись.

Адамберґ відпустив ґрати і відійшов. Йому навіть шкода було цього зболеного заляканого обличчя, як і нерозсудливої байдужості Дамаса. Батько Еллер-Девілль може пишатися собою.

Камери Дамаса і Клементини були розміщені в іншому кутку. Клементина розігрувала з Дамасом партію в покер, передаючи карти з камери в камеру по підлозі. Оскільки більше нічого не було, грали на коржики.

— Вам вдалося поспати, Клементино? — запитав Адамберґ, відімкнувши ґрати.

— Непогано, — сказала стара. — Звісно, не так, як удома, але загалом непогано. Коли вже ми з малим підемо?

— Лейтенант Фруасі проведе вас у ванну і видасть білизну. А де ви взяли карти?

— Це все ваш бригадир Ґардон. Учора ми провели хороший вечір.

— Дамасе, приготуйся, — сказав Адамберґ. — Ти підеш наступним.

— Куди? — запитав Дамас.

— Митися.

Елен Фруасі відвела стару пані, і Адамберґ підійшов до камери Кевена Рубо.

— Підведися, Рубо, ти виходиш. Тебе переводять.

— Мені й тут непогано, — сказав Рубо.

— Ти ще повернешся, — сказав Адамберґ, відімкнувши ґрати. — На тебе буде відкрито кримінальну справу за завдання тяжких тілесних ушкоджень і можливе зґвалтування.

— Дідько, — сказав Рубо. — Я лише стояв на шухері.

— Надто вже весело ти там стояв. Ти був шостим у списку. Отже, один із найнебезпечніших.

— Дідько, я прийшов сюди вам допомогти. Допомога слідству зараховується?

— Забирайся. Я тобі не суддя.

Двоє офіцерів вивели Рубо з відділку. Адамберґ зазирнув у записник. Прищі, Великі щелепи, Чутливість — Морель.

— Морелю, а хто поїхав до будинку Марі-Бель? — запитав він, глянувши на годинник.

— Ноель і Фавр, комісаре.

— Чого вони там сидять? Уже дев'ята тридцять.

— Можливо, вона не виходитиме сьогодні. Відколи брата заарештували, вона не відчиняє магазин.

— Я їду туди, — сказав Адамберґ. — Оскільки Юрфен нічого не