Євген Вікторович Положій - Іловайськ. Розповіді про справжніх людей

– Декілька годин потрібно, щоб оформити необхідні документи. Ви можете в штабі почекати, можете в місті, а потім повернутися, – сказав комбат.

– Я б із х-хлопцями х-хотів, – Олег показав дружині на торби з провізією, – посидіти. М-може, пригадаю ще щось.

– Хай іде, поговорить. А я вас до себе заберу, – відгукнулася до Наталії жінка у військовій формі. У мене тут кабінет поруч, там диван, можна відпочити.

Наталія погодилася. Жінку звали Олена. Вона перебралася в зону АТО до Краматорська служити услід за чоловіком, капітаном. Випили чаю, обговорили місцеве життя:

– Ви маєте рацію, Наталію. Тут нас далеко не всі нормально сприймають. Наприклад, я на квартирі живу. Збираюся до стоматолога, так хазяйка радить лікарці не казати, що я в українській армії служу. Люди тут дійсно інші, багато хто на Москву досі дивиться. А що на неї дивитися? Ми все життя на неї працювали, а який був нам із цього зиск?

– Як нам краще до Харкова дістатися звідси, щоб без проблем? – поцікавилася Наталія.

– Від аеродрому краще викликати таксі, якщо кошти дозволяють. Заїдете на автовокзал, поглянете, що їде. А так увечері краще потягом, годині о десятої він вирушає, здається.

У казармі Олег відчув себе навіть комфортніше, ніж удома. Принаймні йому здавалося, що більшу частину свого життя він провів саме тут, серед цих малознайомих людей, яким не потрібно нічого пояснювати.

– Мені б-багато не наливайте. Г-голова сильно п-потім болітеме.

– Та я трохи. Давай, Цар, за хлопців. Пам’ятаєш, як діло було? Як виходили? Розповідай.

Він пам’ятав уривками. Розповідав, а Лао та інші, хто сиділи за столом, додавали подробиці, кожен – свої. Як тільки колона рушила від чергового села, відразу почався купчастий обстріл, з’явилися перші поранені – осколками одному бійцеві перебило стегно, іншому – руку. Санітар надав допомогу, як міг: наклав шину, перебинтував; поранених відвезли нацгвардійці, які їхали в тил, а колона рушила далі. У полі, між двох лісосмуг колона чомусь різко зупинилася. Тоді Олег не знав причини, він їхав у передостанній машині, що замикала рух, і не бачив, що відбувалося попереду, а тепер йому розповіли – беемпе, що йшла першою, невдало різко загальмувала, в неї врізалася наступна беха, в них – вантажівка, в неї – ще одна. Утворився затор, виникла легка паніка, і тут у колону ударили з двох сторін із посадок зі стрілецької і великокаліберної зброї, замкнувши у вогняному кільці. Однією з перших підбили машину, в якій їхав замкомбата Коноваленко. Підполковник отримав поранення в грудну клітку, обидві руки і ногу і лише дивом залишився живий. Андрюху-Дула, який встиг зіскочити з підніжки машини на траву, розірвало на частини.

– Я лише берці бачив. Вони лежали і димілися. Більше нічого не залишилося, – розповідав Лао, і бійці, випиваючи, кивали головами, немов повторюючи, промовляючи це про себе: «Лише берці димилися, так і було…»

– А Десантник, який половину дороги на собі тільник рвав, надерти сраку сепаратистам присягався, як тільки підполковника поранило, тільник зняв, і руки догори підняв, як прапор – і пішов здаватися: «Братики, – кричав, – не стріляйте, я свій!» Ось таким наш герой виявився…

– От с-с-сука! – не витримав від подиву Олег.

– А я про що…

Після початку обстрілу ротний наказав усім, хто знаходився поруч, пересісти на дивом уцілілий «шишарик». Водила, колишній мент, начепивши на голову каску, заволав: «Це мій антирадар! Зніму лише тоді, коли удома спати ляжу!» – і натиснув на газ і до самого Комсомольського ногу з педалі не знімав. Напевно, це їх і врятувало – машина на хорошому ходу і те, що вони стояли в колоні передостанніми. Олег пригадав, як прямо за ними залповим вогнем накрило взвод Діда. Скільки там вижило? Дід, п’ятдесятисемирічний мужик пішов воювати замість сина: «Їм же однаково там, у військкоматі, хто саме, аби статистика… І прізвище у нас із сином однакові, що дивно (посміхався)… Прийшла сину повістка, а у нього дочка тільки народилася, на роботу влаштувався. Ні, подумав, краще я піду, я пожив уже. Дав триста доларів воєнкому хабара – і пішов служити».

– Всю колону знищили. Спалили вщент. Скільки загинуло, досі злічити не можуть. Більшість, ось як ти, Цар, безвісті зниклими числяться, – говорив хтось із бійців за столом, підливаючи в склянки.

Олег від горілки і сліз, що душили, вже погано розбирав, хто і що говорить, так йому було гірко й образливо за безглузді смерті друзів.

Він пригадав, як на елеваторі біля Комсомольського, де вони ховалися в ніч з 27-го на 28-ме, боєць, здається, 51-ї бригади, з тих, кого вони підбирали дорогою в лісосмугах, передав йому паспорт Діми Ілялетдінова, кримського татарина: «Все, що від вашого хлопця залишилося. Знайшли біля машини». Знаходилися люди і з інших частин і батальйонів: побиті, обпечені, подерті. Розповідали страшні речі про загибель товаришів, спалену техніку, про звірства росіян: «У посадці, там, за горою, багато наших полонених, ми намагалися відбити – не вийшло. Там їх чечени і козачки дорізали…» У підбитому танку в кукурудзі знайшли тяжкопораненого, зовсім ще молодого хлопчину років дев’ятнадцяти, як з’ясувалося, срочника російської армії. Пояснював крізь нелюдські стогони, що перед виходом командири забрали у них всі документи, мобільні телефони, сказали – висадка на вчення, показали сектор обстрілу – почали стріляти, а коли отримали у відповідь, то зрозуміли, що на війні. Хлопчина буквально хвилин двадцять протримався і помер, хоча допомогу надали, яку змогли.

Діда тією ж ночі на елеваторі розбив інсульт – відняло праву руку і ногу, не витримав безглуздих смертей молодих солдатів, більшість із яких віком були однолітками його сина. Дід лише про одне тоді просив – щоб не віддали в полон: «Краще я помру! Не витерплю такої ганьби під старість, залиште мені гранату!» Бійці відводили погляди вбік, не хотіли навіть уявляти собі цю картину.

– А що з Д-десантником д-далі стало? З росіянами пішов?

– На х… він пішов! На горі, де росіяни збирали всіх полонених і поранених, він їм здав замкомбата нашого, Коноваленка. Ходив вільно там, руки в брюки, як свій. Його першим і відпустили з полону. Казали, що повернувся додому, в Новомосковськ, за документами, і відразу ж утік. Його нині військова прокуратура шукає.

– А де С-санітар? – запитував Олег про знайомих бійців. – Адвокат? – бійці знизували плечима, ніхто не знав, що сталося з ними, пригадували лише, як Адвокат вилітав із вантажівки, що розірвалася на частини, разом, здається, з Джоником.

Олега радувало лише одне – ніхто