Емма Донохью - Кімната

— Але не на мій стіл, пане.

Я ж мав на думці Кімнату.

Бабця туго зав’язує мені хвіст і засуває його під куртку, але я знову його витягаю. Вона не каже, щоб я намастився липкою маззю і надів шапку, — може, в цій частині світу шкіру не обпечеш?

— Надінь свої окуляри проти сонця. О, і взуй нормальні черевики, в цих капцях ти далеко не зайдеш.

Мої ноги болять від ходіння навіть після того, як я попустив липучки. На тротуарі ми в безпеці, проте, якщо випадково опинимося на дорозі, можемо й померти. Ма не вмерла. Бабця каже, що не бреше мені. Але ж лікареві Клею про шашки вона збрехала. Тротуар раз по раз переривається, тож нам доводиться переходити дорогу, тримаючись за руки. Мені не подобається, коли до мене хтось доторкається, і Бабця каже, що це дуже погано. Вітер б’є мені в очі, а збоку під окуляри проникає сліпуче сонячне проміння. Нам трапляється щось рожеве (це гумка для волосся), потім кришечка від пляшки, колесо, але не від справжньої машини, а від іграшкової, пакет горішків без горішків, коробка з-під соку, що в ній і досі хлюпаються рештки соку, і жовті какавельки. Бабця каже, що то не людські, а якогось поганого собаки. Вона смикає мене за куртку і гукає:

— Ходімо звідси. Тут не мусить бути сміття. Хіба що листя, а йому не заборониш падати з дерев. Нехай вони у Франції дозволяють своїм собакам паскудити де завгодно. Може, коли-небудь і ти поїдеш туди.

— Щоб глянути на какавельки?

— Ні, ні, — заперечує Бабця, — на Ейфелеву вежу. Але це буде не раніше, як ти навчишся до пуття підніматися і спускатися сходами.

— А Франція теж у Зовні?

Бабця якось дивно на мене позирає.

— У світі?

— Все у світі. Ну, от ми й прийшли!

Я не хочу на дитячий майданчик, бо там граються хлопчики й дівчата, що мені не друзі.

Бабця закочує очі.

— Просто бався собі, як інші діти.

Я бачу їх крізь сітчастий паркан. Точнісінько така сітка в стінах і в Підлозі Кімнати, щоб Ма не змогла підкопатися і втекти, але ми все ж утекли. Я врятував її, а потім вона не схотіла жити. На гойдалці вниз головою висить велика дівчинка. На тій штуці, що ото йде вниз і вгору, — забув, як вона зветься, — двоє хлопчиків. Вони б’ють по ній, голосно регочучи, і навмисно, як мені здається, падають звідти. Я двічі перелічую свої зуби. Від того, що я тримаюся за сітку, на моїх пальцях утворюються смуги. Я дивлюся, як жінка підносить маля до гірки, воно повзе в трубі, а вона заглядає в дірочки збоку і вдає, ніби шукає його. Я дивлюся на велику дівчинку, проте вона весь час гойдається; іноді її волосся опускається дуже низько, мало не до самої землі, а потім злітає вгору. Хлопчики ганяються один за одним і стріляють руками, наче пістолетами. Один хлопчик падає і починає плакати. Він вибігає з воріт і залітає в будинок. Бабця каже, що він, мабуть, там живе. Звідки вона це знає?

— Ходи пограйся з іншим хлопчиком, — шепоче вона мені, а тоді голосно кричить: — Привіт!

Хлопчик дивиться на нас, але я падаю просто в кущ, який коле мене в голову.

Трохи згодом Бабця каже, що сьогодні прохолодніше, ніж їй здалося, і пропонує мені повернутися додому, щоб пообідати.

Ми добираємося цілу вічність, і мої ноги просто підламуються.

— Може, іншим разом тобі більше сподобається, — мовить Бабця.

— Було цікаво.

— Це Ма веліла тобі казати так, коли щось не сподобалося? — сміється вона. — Цього навчила її я.

— А вона вже померла?

— Ні! — мало не кричить Бабця. — Якби з нею що-небудь сталося, Лео б нам сповістив.

Лео — мій Нерідусь, ці всі імена геть збивають мене з пантелику. Я хочу знати тільки одне ім’я — своє власне, Джек.

Коли ми повертаємося додому, Бабця показує мені на глобусі Францію. Глобус — це наче статуя світу, яка весь час обертається. Ціле місто, де ми живемо, — лише точка на глобусі, і клініка — теж точка. Так само й наша Кімната. Однак Бабця каже, що мені не треба більше думати про Кімнату і я мушу викинути її з голови.

На обід я їм багато бутербродів, французького хліба, але на ньому, здається, немає ніяких какавельок. Ніс мені зробився червоний і гарячий, мої щоки, шия, руки, затилля долонь і ноги над шкарпетками теж.

Нерідусь каже Бабці, щоб вона не хвилювалася.

— Таж сонця майже не було, — пояснює вона, витираючи очі.

Я питаю:

— З мене злізе вся шкіра?

— Ні, тільки маленькі часточки, — відповідає Нерідусь.

— Не лякай хлопчика, — каже йому Бабця. — Усе буде добре, Джеку, не бійся. Намастися оцим чудовим прохолодним кремом проти опіків, отак...

Мастити задню частину шиї дуже незручно, проте я не люблю, коли мене торкаються чужі руки, і даю собі раду сам.

Бабця каже, що треба знову зателефонувати в клініку, але вона ще не готова до цього.

Через те що я попікся, мені дозволили лягти на диван і дивитися мультики. Нерідусь відкинувся у кріслі і читає журнал «Світовий мандрівник».

Уночі мені являється Зубчик заввишки десять футів, увесь цвілий. Він стрибає по вулиці — бах-бах-бах, гублячи дорогою щербаті шматки, і вганяється в стіну. Потім я пливу в човні з покришкою, забитою цвяхами, і чекаю, що от-от черва у черево вповзе і все, мов грушу, там згризе...

Хтось сичить у темряві, і я не знаю, хто це, а потім бачу Бабцю.

— Заспокойся, Джеку. Все гаразд.

— Ні.

— Засинай.

Не думаю, що зможу заснути.

За сніданком Бабця п’є пігулку. Я питаю, чи це її вітамінка. Нерідусь сміється.

— Чиє б нявчало, — озивається вона до нього і каже мені: — Усім щось треба.

Мені дуже важко розібратися в цьому будинку. Двері, що в них мені дозволено заходити будь-коли, ведуть у кухню, вітальню, спортзалу, вільну кімнату й підвал, а також поза спальню, на майданчик, подібний до аеродрому, от тільки літаки там не сідають. Я можу заходити в спальню, якщо, звичайно, двері не зачинені. Якщо вони зачинені, я мушу постукати й зачекати. Я можу заходити