П'єр Адо - Покривало Ізіди. Нарис історії ідеї Природи

«Веселого знання»: «Людство! Поміж усіх старих жінок чи є жахливіша? (відтак має йтися про «Істину»: питання для філософів)»[1045]. Якщо Істина є жінкою, то для Ніцше вона є старою «жахливою» жінкою, «потворно старою». «Істина є огидною: ми маємо мистецтво для того, щоб істина нас не вбила»[1046].

У цьому метафоричному контексті Істина має досить підстав не давати зазирнути у свої «підстави», оскільки вона є старою потворною та жахливою відьмою, яка повинна приховуватися під покривалом видимості та мистецтва. Поважати сором’язливість Істини означає, насамперед, поважати «міру»[1047], яка дає змогу співіснувати волі до істини та волі до видимості, а також сприймати та розуміти, що істина та брехня, смерть та життя, жах та краса є нероздільними. Згідно з уявленням, якого Ніцше дотримувався упродовж усього свого життя, світ є лише вічною грою Діоніса, який безжально та невпинно руйнує та створює всесвіт форм та видимостей[1048].

З приводу образу Баубо потрібно визнати, що Ніцше, більше ніж будь-який інший автор, досить часто натякав на сексуальний аспект, неявно присутній у метафорі покривала Ізіди. Потрібно було б аналізувати психологічні причини та наслідки таких уявлень. Проте, як я вже казав у передмові, не будучи ні психіатром, ні психоаналітиком, я не маю достатньої кваліфікації для здійснення цього аналізу. До того ж, існують ґрунтовні праці на цю тему. Я обмежуся тим, щоб позначити кілька можливих напрямів такого дослідження. Традиційно пізнання уподібнювалося розкриттю жіночого тіла та сексуальному оволодінню[1049]. У книзі «Буття та Ніщо» Жан-Поль Сартр описав ці уявлення, тобто ці метафори під назвою «комплексу Актеона». Для нього бачення є насолодою, бачити — це позбавляти незайманості:

У природи виривають її покривала, її розкривають (див. «Покривало Саїса» Шіллера)[1050]; будь-яке дослідження містить ідею оголеності, яку виставляють напоказ, усуваючи перепони, які її закривають, як Актеон[1051] розсував гілки, щоб краще бачити Діану, яка купається. До речі, пізнання є полюванням. Бекон називає його полюванням Пана. Вчений є мисливцем, який зненацька захоплює повну оголеність та ґвалтує її своїм поглядом[1052].

Дідро і Ґьоте уподібнюють, як ми бачили, метаморфози Природи до постійного перевдягання жінки[1053]. Монтеск’є, своєю чергою, порівняв Природу (а також, між іншим, Істину) з юною дівчиною, яка, відмовляючи тривалий час, якоїсь миті несподівано віддається[1054].

4. Діонісійський екстаз

Можна сказати, що якби Ніцше хотів перекласти афоризм Геракліта, він би використав наступні терміни: Природа (та Істина) любить прикриватись, любить обманювати, любить ілюзію, любить займатися мистецтвом. Знання глибини полягає у тому, щоб мати сміливість визнати, що Істина є абсолютно нелюдською та що Життя вимагає помилки, ілюзії, цього покривала, яке непотрібно зривати з Істини, з цього бюсту юної дівчини, що приховує тваринну жорстокість Сфінкса.

Ніцше, таким чином, вписується, хоча й із надзвичайною оригінальністю, яка радикально змінює її сенс, у традицію ідей, яка починаючи з XVIII століття визнала значущість та легітимність естетичного підходу до природи всупереч винятково науковому підходу. Людське мистецтво постає, таким чином, як засіб пізнання природи, адже сама природа є витвором мистецтва:

«на яку глибину мистецтво проникає в інтимність світу? Чи існують поза художником інші художні форми?» Як відомо, ці запитання були моєю відправною точкою. Я відповів «Так» на друге запитання. На перше — «сам світ повністю є мистецтвом». Абсолютна воля до знання, істини та мудрості у цьому світі видимості видавалася мені якоюсь образою фундаментальній метафізичній волі, чимось протиприродним; не випадково вістря мудрості обернулося проти мудреця. Протиприродний характер мудрості виражається у ворожості до мистецтва: який переворот, який інстинкт до знищення криється у бажанні знати те, видимість чого є справжнім порятунком![1055]

Світ, як витвір мистецтва, породжує сам себе![1056]

Зокрема, Ніцше відтворює, повністю його оновлюючи, одночасно трагічне та оптимістичне бачення таємниці буття, що окреслюється у Ґьоте та Шіллера[1057]. Вже в молодості Ніцше, з нагоди лекції про Геракліта, вочевидь натякав на своє власне відчуття існування, коли писав:

Вічне становлення має, насамперед, жахливий та хвилюючий вигляд. Найсильніше почуття, з яким його можна порівняти, — це те, що відчуває людина, яка посеред моря чи під час землетрусу бачить, як усе навколо неї рухається. Потрібна якась дивна сила, щоб перетворити цей ефект на його протилежність, на почуття піднесеної та дивної радості[1058].

Пізніше, на весні 1888 року, почуття жаху та насолоди, яке він вже називає діонісійським, перетворюється на ентузіастське порозуміння з реальністю:

Екстатичне «так», сказане життю в цілому, завжди схожому на себе у змінному середовищі, однаково могутньому, однаково щасливому — це велика пантеїстична симпатія в радості та болі, яка підтверджує та освячує навіть найжахливіші та найпроблематичніші властивості життя, відштовхуючись від вічної волі до творення, плодючості, вічності: це нерозривне відчуття необхідності творення та руйнування[1059].

Знання глибини передбачає подолання індивідуальності. Саме це стверджує Ніцше, говорячи про Ґьоте: «Такий розум підноситься посеред всесвіту з грайливим та довірливим фаталізмом, з глибоким переконанням, що тільки щось ізольоване може викликати сумніви, і що все порятується та узгодиться в Тотальності — він більше не каже «Ні». Проте ця віра є найвищою з усіх можливих, я охрестив її ім’ям Діоніса»[1060]. «Йти за мої та твої межі. Відчувати у космічний спосіб»[1061], бачити речі у перспективі вічності (sub specie aeternitas — тут ми повертаємося, напевно, до позиції абсолютного глядача Шопенгауера[1062]), тієї вічності, яка для Ніцше є вічним поверненням. Людина, таким чином, повинна полишити свою упереджену та часткову точку зору, щоб піднятися до космічної перспективи, до бачення всесвітньої природи, щоб мати змогу сказати «екстатичне так» природі у її цілісності, у нероздільній єдності істини та видимості. Це діонісійський екстаз.

23

Від таємниці Природи до загадки буття

1. Шеллінґ

Як ми бачили[1063], починаючи з кінця XVIII століття дослідження таємниць природи поступається