Юрій Павлович Винничук - Лютеція

турецькими подушками, я замовив струдлі, каву та розоліси[25]. Ми гостилися й розмовляли про невинні речі. Люція була сумна й лише вряди-годи підтримувала бесіду. Коли Юлія відлучилася до виходку, я промовив:

„Лютеціє...“

Вона здивувалася:

„Я вас не знаю, і ніяка я не Лютеція“, — у її очах горіло неприховане здивування. Вона роззирнулася на боки, мовби шукаючи допомоги, і виразно нервувала.

„Люціє, ви не мусите так переживати через Кароля. Він того не вартує“.

„Що? — вона стріпнула волоссям. — Що ви можете знати?“

„Його до вас підіслали“.

„Хто?“ — вона не вірила своїм вухам.

„Ті, що полюють за Листарями“.

„Що за маячня!“ — вона пригубила розоліс і стала порпатися в торбинці.

„Це не маячня... Я знаю, що вам заборонили зі мною спілкуватися. Але я б дуже хотів з вами зустрітися“, — не здавався я.

„Залиште мене в спокої, — промовила тихо, але твердо, — я не збираюся ніде з вами зустрічатися. Це безглуздя“, — вона вийняла батистову хустинку і приклала до очей.

Говорила вона, дивлячись кудись убік.

„Я знаю, що у вас на лівому плечі“.

Вона знервовано роззирнулася, чи ніхто нас не чує, і шепнула:

„Ще слово — і я піду“.

Я не знав, що чинити далі, й мовчки стежив за нею. Вона вдавала, що дуже зайнята своєю торбинкою, щось знову шукаючи. Пальці в неї тремтіли. Вона була налякана. Але я вже знав, що сни можуть перетинатися з явою, і, якщо мені вдається пригадати все з моїх снів, то їй теж. Вона просто боїться впізнати мене, бо їй заборонили. Так, заборонили, той чоловік у шинку... він запитував, чи ми не здибалися наяві. Я сидів похнюплений і розбитий.

„Я кохаю тебе“, — проказав я якомога тихіше, мов і не до неї, обернувши обличчя до вітрини, де на штучному снігу поміж сосен мчали сани святого Миколая.

Вона не відповіла. Юлія, вдоволено усміхаючись, підплила до нас.

„Я бачу, ви мило погомоніли. Люсі, це, щоб ти знала, моє велике трагічне кохання. Я ношу після нього розбите серце і виплакані очі, — вона поклала свою долоню на мою. — Але й він мене кохає. Він може це приховувати, але кохає. А які він вірші мені присвячував! „О, Юліє, моя ти світла мріє!“ Ні, краще оцей:

Стелиться маків цвіт

В долині зимних озер.

В кутику твоїх вуст

Метелик вчора помер.

І знову я посмутнів,

Наче торішня трава,

І плаче за мною світ,

Котрого давно нема.

І плаче за мною сон,

Який тобі сниться нині.

Як ти заснути могла

На твердій горошині?

Це ж прекрасно! Чи не так? Може, ти написав щось свіже для мене?.. Ні? Як шкода. Люсі, мусимо обов’язково провідати Януса. Він — скарбниця чудесних історій. Особливо про відьом та упирів. Хоча, як по-правді, і сам упир. Скільки він крові моєї випив! — тут вона цьомкнула мене в щоку. — Ти вже з тією Ернестиною порвав? Я чула, що порвав“.

„Не без твого втручання“.

„Ой, не кажи! Я ніколи не втручаюся в чуже життя. Це в моє втручаються. Кожна з твоїх одалісок приходила до мене і випитувала, в яких ми стосунках“.

„І ти, замість сказати правду, вигадувала небилиці“.

„Ні, я казала правду. Я казала, що кохаю тебе понад життя. Яка ж тут небилиця? Це найправдивіша правда. І я ж не винна, що після цього в них прокидалася совість, і вони без жодної моєї намови самі вирішували, що непорядно ставати на перешкоді нашому щастю“.

Вона смакувала розоліс своїми чуттєвими повними вустами, котрі виблискували і спокушали, але мене притягувала Лютеція. Її смуток був манливим, хотілося пригорнути її і потішити. Я дивився на її витончений профіль і думав про те, що міг би любити її з усім запалом своєї душі.

„Я чула, що в Александра на віллі є розкішний винний погріб, — мрійливо промовляла Юлія. — Ясь уже, мабуть, там запричащався? Люсі, а гайнімо у Винники. Візьмемо сани... дорога там рівненька, без того клятого бруку, і помчимо на крилах пісні“.

„Я не можу“, — сухо промовила Люція голосом гострим, мов ніж.

„Ото ти вся така! Воліє занурюватися в себе, нидіти, думати про своє нещастя... Хоча яке там нещастя! Ледве її нині витягла до церкви, бо вперлася, що вдома помолиться. Ага, разом з тією перепічкою, що з крижами злягла. Люсі, кажу тобі, клин треба вибивати клином, а не слізьми. Не можна занурюватися вічно в себе“.

По цих словах Люція схлипнула, підхопила торбинку і вийшла до виходку. Юлія провела її здивованим поглядом.

„Ну, ти бачиш, яка вона? Так перейнятися через якогось жевжика! Та з її вродою найде собі десять таких або й кращих. Ніколи, ніколи, ніколи не можна піддаватися розпачу“.

„То це вона так спереживалася через Кароля?“

„Та вже ж бо! Мала за нього вже віддаватися, коли в того батько помер. Але що то заважає шлюб узяти? Відгуляти можна й через рік. Думаю, причина тут глибша“.

„Те саме й карлик казав“.

„Що за карлик?“

„Дідько його знає. Я через нього Люте... тобто Люції записку передавав“.

„Що? То ти й до неї залицявся? Коли то було?“

„Ти була тоді в Кракові“.

„Авжеж, ти дарма часу не витрачаєш. І що — вона відповіла?“

„Нічого. Вона не хоче признатися, що снилася мені“.

„О, Мати Пресвята! Звідки ж вона може знати, що тобі снилася?“

„Я їй теж снився“.

Юлія подивилася на мене виряченими очима, відтак розсміялася.

„Вперше щось подібне чую! Ти теж їй снився, але вона в цьому не признається? Хочеш, я її сама розпитаю?“

„Це нічого не дасть. Нам заборонили спілкуватися наяві“.

„Хто?“

„Вона їх знає. Ті, що працюють Листарями“.

Юлія помахала кельнерові і замовила мускатель.

„Мушу, Ясю, випити, бо голова в мене йде обертом від твоїх слів. Наскільки я второпала, ви собі любенько бачилися в снах. А тепер ти хочеш розбудити в ній спогад про цей історичний момент. Однак вона не піддається на провокацію, бо їй заборонено. Так? — Я кивнув. — Чудово. Отепер я все собі гарно поскладала в голові. І знаєш що? Я перебалакаю з нею пізніше. Коли ми опинимося наодинці. Можливо, вона відкриє мені щось більше. Але... якщо ти задурив собі голову, що можеш її пошлюбити,