Юрій Павлович Винничук - Лютеція

„А що? Помогла панові записка? Може, другу передати?“

„Ні, не треба“.

„Пан ходить лезом бритви“, — промовив він тихо, роззирнувшись.

„Що ви маєте на увазі?“ — поглянув я на нього з підозрою.

„Та так... вирвалось. Не звертайте уваги, — він дурнувато хихикнув. — Просто ми всі ходимо цим лезом. Треба пильнуватися. Один необережний рух — і можна злетіти в провалля. Нехай лише погляне пан на цих голубів... — він кивнув на зграю, що видзьобувала крихти з засніженої бруківки. — Життя їхнє безтурботне й безпечне. А чому? Бо нікому вони не потрібні. Це не та порода голубів, яка придатна для їжі. Це насправді ворони в голубиному тілі. Посмітюхи. Хоча їх можна дечому навчити. Наприклад, стати Листарями“. — Він подивився на мене спідлоба.

До чого він веде? На що хоче натякнути? Що він знає щось більше, аніж вдає? Я намагався не реагувати на його слова.

„Однак тоді вже їхнє життя перестане бути безпечним. Бо, ставши Листарями, вони літатимуть на далекі відстані, де їх підстережуть круки, коршаки та яструби. У місті їм куди безпечніше. Аргоро[22], шлюб панни Люції відклали на рік. Начебто через смерть Каролевого батька“.

„Чому начебто?“

„Ну, бо то не є перепона для шлюбу, а хутше для весілля. Шлюб можна взяти, скажімо, за місяць. А весілля відгуляти за рік. Item[23], причина якась глибша. Значно глибша. І ще одна маленька для вас потіха: тітка її злягла з крижами“.

„То з ким вона в костелі?“

„З колежанкою. Ви її добре знаєте. Це ж бо ваш фатум — Юлія“.

„Вона знову у Львові?“

„А так, так... Не вдалося її пошлюбити з жодним із тих кавалерів, які їй підсовувала старостиха. І ще одна блага вість: стара пантофля віддала свою чорну душу тому, кому вона й належала. Тепер можете звернути увагу на Юлію, котра успадкувала незлецькі статки. Чи не вартують ці чудові новини ще одного флорина?“

Я, звісно, заплатив. Тим часом з костелу почали виходити люди. Угледівши Люцію-Лютецію з Юлією, я відступив за ріг, а потім пішов за ними назирці. Обидві виглядали дуже звабливо у своїх кожушках та хутряних шапках, але до Юлії я мав великий жаль. Коли вони вийшли на Вали, де було менше люду, я наблизився й привітався. Юлія з неприхованими почуттями зраділа і, нашвидкуруч познайомивши зі своєю колежанкою, стала розпитувати, як я поживаю, чи ще не одружився, і відразу заторохтіла про нашого сина, помітивши, що я часто зиркаю на Люцію. Може, вона вважала, що згадка про сина відразу увиразнить наші стосунки, аби часом між мною і Люцією не виникла симпатія. Я запропонував завернути до пасажу Андреоллі.

„Ходімо радше до Вольфа, — заперечила Юлія, — він облаштував скляний павільйон з екзотичними рослинами, там дуже вигідні м’які канапи. А льоди і тістечка — найкращі у Львові“.

„Коли ти встигла те все розвідати, якщо була у Кракові?“

„Ах, мій любий, я вже два тижні у Львові. Хотіла тебе знайти, але чула, що ти десь за містом. У Винниках? Чого тебе туди занесло?“

„Відколи Юзеф помер, я вже не можу в нього жити. Тобто не хочу... Там все мені нагадує про нього. Зате Александр поселив мене на своїй віллі у Винниках“.

„А чому не в Брюховичах?“

„О ні! Там надто людно і гамірно. Безконечні бенкети й бали. А в тій віллі я сам по собі“.

„Нарешті Ясь усамітнився. Треба буде тебе якось провідати. Може, навіть з Люцією. Що ти на це, Люсі?“

Люція лише стенула плечима, усю дорогу вона мовчала, ховаючи від мене погляд. Відчувалося, що щось її гнітить. Зате Юлія не вмовкала.

„Люція не має настрою, — пояснила вона. — Через того галасвіту“.

„Не кажи так про нього“, — буркнула Люція.

„Та чого ж не казати, якщо він іншого й не вартує? Крутив, крутив голову, а тепер... Ти хоч з ним поводила себе в межах розумного?“

„Припини!“ — Люція аж шарпнулася.

„Та дайся на стримання! Тут всі свої. Янусь — то ще той шелихвіст! Його просто непристойно соромитися. Правда, Януську? Після того всього, що між нами було! — Тут вона залилася голосним сміхом, а врешті змінила тему: — Ця клята бруківка! Вона нам так псує нерви!“

„А то чому?“

„Відразу видно, що Янусь рідко в кареті їздить. Раніше нас чекала рівна бита дорога, нікого не трясло. Часом карету, щоправда, перехиляло, але гайдуки збоку йшли і підпирали. А тепер? Хоч і не було ще трафунку, аби карета перевернулася, але можна дістати кольок від тієї тряски! Кажуть, навіть була депутація до губернатора, аби брук соломою притрусити“.

„І що?“

„Відмовив. Сказав, що то зайві витрати, а солома буде літати по місті. То я волію більше ходити, аніж їздити. Нічого не робиться на краще, все — на гірше“.

„Після того, як карета Франца-Йосифа застрягла на Ринку в болоті, було б дивно, щоб не забрукували всі найголовніші вулиці“.

Юлія не знайшла, що на це відповісти, і відразу перейшла на іншу тему:

„А ви чули, як якийсь вар’ят побіля Городоцької рогатки вирішив вилікувати свою служницю від зимної фебри[24] оригінальним ліком? Почув десь, що перестрах на слабість дуже помічний, набив пістолет і вистрілив їй під вікном. Але вітер заніс клинтух на стріху, а та вмить запалала. Так хата й згоріла. — Вона голосно розсміялася, але помітивши, що більше ніхто не сміється, штурхнула ліктем подругу: — Люсі! Невже тобі не смішно?“

„Смішно, — кивнула Люція. — Просто я не звикла вихлюпувати свої емоції серед вулиці“.

„Ой, яким ти квасним ябком зробилася, заки я тебе не бачила! Ти не повіриш, Ясю, яка то була реготлива істота раніше! Їй, було, палець покажи, а вона вже хихоче“.

В цукерні ми поскидали свої кожушки, і я замилувався обома кралями. Люція була вбрана в коштовну червону сукню з шовкового мусліну з білим мереживом і білими коронками. Юлія мала на собі квітчасту сукню з зеленого атласу з червоними вставками, що вигулькували зі складок при русі. У цукерні не було багато людей, переважали панії з дітьми. Стіни цукерні були обтягнені жовтим шовком з коричневими візерунками, під стінами красувалися різьблені модні креденси й шафки з фарфоровим начинням — кунштовними цукерничками, горнятками, гербатниками і кавниками, а поміж тим усім — розмаїті барвисті фігурки та інші марнички. Ми розмістилися на м’якеньких канапах з