Юрій Павлович Винничук - Лютеція

під нещасний випадок або під самогубство. Це жорстокі й підступні вбивці. Ти не повинен більше до них ходити“.

„Я й не збираюся. — Я перехилив келих і прошепотів їй на вухо: — Знаєш, кого я побачив останнього разу в тому клубі? Твого кавалера. Він там Виновий Митусь“.

Вона сіпнулася й виразно налякалася.

„Ти не сплутав? Невже ти його так добре роздивився?“

„Краще не буває. Це він“.

„О господи! Вони його приставили до мене!“

„Можливо, ні. Може, це просто такий збіг“.

„Це не схоже на збіг. Це схоже на відкриті лови“.

Вона спохмурніла й занурилася в себе. Я узяв її руку й бавився довгими рівненькими пальцями. Пальці можуть дуже багато сказати, навіть не вони самі, а їхні порухи, їхнє тремтіння, стискання, погладжування. Її пальці були безвільні й відсутні. Їх не було зі мною, вони були дуже далеко, як і її думки. Може, мені не варто було їй розповідати про того жевжика?

„Що мені робити?“ — запитала вона в когось, кого не було поруч.

„А що ти збираєшся? — не второпав я. — Ти можеш з ним більше не зустрічатися“.

„Він мене так просто не залишить“.

„Чого ти взагалі з ним зійшлася?“

„Так батьки захотіли“.

Я перехилив карафку з пуншем у келих, думаючи, що там уже рештки, але там виявилося його ще багато, і він, запінившись, полився через верх, утворюючи калюжу Лютеція подивилася на мене так, мовби намагалася запам’ятати, як я виглядаю. Потім сказала:

„Отже, він такий самий убивця“.

„Чому ти так вирішила?“

„Бо там інших не буває“.

„І ті кралі теж?“

„Так. Вони всі замішані в цьому, — раптом насторожилася і вказала пальцем на калюжу, яка розтеклася дивними формами, утворюючи сухі острівці. — Це воно!“

Вона швидко вийняла з торбинки ручку і папір і намалювала контури калюжі, відтворюючи кожен острівець якомога точніше. Я стежив за нею з цікавістю, здогадуючись, що вона відчитала нове послання. Але якщо вона це робила коли-небудь у присутності свого кавалера, то немає сумнівів, що він уже доповів це у своєму клубі. А отже, знає, що вона належить до Листарів. Коли ж вона закінчила, я взяв серветки й висушив баюру.

„Ти це при ньому теж робила?“

Вона була ошелешена моїм питанням. На її обличчі вималювався непідробний жах. Вона, звісно ж, згадала, що робила щось подібне, й не раз, а отже, їхній контакт був, можливо, спочатку справді чисто випадковим і природнім, але згодом уже мусив набрати інших ознак.

„Налий мені“, — попрохала вона.

Я кивнув шинкареві, піднявши порожню карафку. За мить з’явилася друга, і я розлив її. Лютеція випила, але обличчя її не розвиднілося. Вона роздумувала про своє. Раптом запитала:

„Де ти живеш?“

Я назвав адресу, вона записала.

„Але ж в яві записок не буде“, — сказав я.

„Ні. Але записуючи, я краще запам’ятовую. Розкажи, як ти живеш, що робиш“.

Я розповів, що досліджую українську демонологію, пишу працю про народні вірування, збираю казки й легенди, що в моїй книгозбірні багато казок різними мовами.

„Я теж люблю читати казки, — сказала вона. — Особливо народів Далекого Сходу...“

„А казки Океанії читала?“

„Ні“.

„О, там такі первісні фантазії. Як і в казках північних народів. Там світ тварин і людей переплетений настільки тісно, що голку не просунеш“.

„Так, це ж і є наша Велика Битва: між людьми і тими, що народилися від зв’язку людей з тваринами, птахами й рептиліями! Можливо, саме в тих мітах можна знайти відповідь, як їх перемогти“.

„Де відбувається ця Битва?“

„Поза нашим світом. Ми тільки отримуємо вістки, що хтось із наших загинув. Щодня, щодня... Ми вже до цього ставимося як до повідомлень про погоду. Нічого начебто й не міняється в нашому житті, усе котиться звичною колією... Тільки й того, що когось убили, поранили... Та це так далеко... До всього звикаєш. До смерті теж“.

Я прихилив її до себе, сукня на лівому плечі сповзла, і я побачив татуювання маленького голуба.

„Що це?“

„Знак Листаря“.

„У вас у всіх такий знак? Може, і мені стати Листарем?“ „Для цього треба відбути науку, яким чином вирізняти знаки з тамтого світу“.

„Ти ж мене й навчиш“.

І це були останні слова з того сну».

3

Іван Вагилевич

Записки. Зима 1844. Львів

«Кілька днів я перебував у роздумах, Лютеція не покидала мене, але й не снилася. Я пробував уже всіялко: то напився вина, то накурився турецького тютюну, то навіть роздобув опію і поринув у суцільну фантасмагорію. Це останнє було найзворушливіше, бо мене тоді навідав сон, в якому я потрапив на бенкет. Ні, Лютеції я не зауважив, бо там було багато інших краль, усі вони були геть голі, але в масках. Маски закривали їхні обличчя настільки щільно, що, крім очей, нічого більше видно не було. Тобто лише з вигляду самого тіла можна було б приблизно визначити вік такої кралі, а були тут і дівчата, і жінки, і старушенції. Чоловіки були теж голі, в масках, як і я. Зазирнувши у дзеркало, я побачив на собі маску сатира з ріжками. Уздовж стін стояли столи з напоями і наїдками, гості частувалися або ж усамітнювалися в невеличких будуарах, але дехто не соромлячись, злягався на канапах, яких у цій величезній залі було багато...

Я все ще сподівався зустріти Лютецію, але що голою я її ніколи не бачив, то звертав лише увагу на волосся. Та що ж — з таким волоссям тут було кілька, і всі такі ж стрункі й фігурові. Я підходив до них по черзі і шептав слова, які мали б натякнути, що це я, але реакція була не та, якої чекав, — хтось сахався, а хтось тулився, лепечучи різні милі нісенітниці. Врешті мені не залишилося нічого іншого, як випити вина і потягнути одну таку кралю з помаранчевим волоссям до будуару. Ми сплелися в тісних обіймах, впали на канапу і почали кохатися. Закінчилося це, як зазвичай у снах, нічим — до вух моїх долинув голосний гавкіт собак та іржання коней. Я прокинувся, визирнув у вікно: серед вулиці перевернувся віз із пивними бочками. Одна бочка розкололася, пиво стікало бруком, а собаки жадібно хлебтали.

Минуло кілька днів. Одного зимового недільного ранку я не витерпів і знову стовбичив