Юрій Павлович Винничук - Лютеція

то забудь. Там родина надто гонорова, аби погодитися на зятя, якого чекає парафія в якомусь гірському селі“.

Люція з’явилася зовсім спокійна, без жодного сліду по сльозах, і сіла біля нас, розправляючи на колінах сукню.

„Люсі, — звернулася до неї Юлія, — а що як справді нам махнути до Винників? Це ж близенько. Знаєш, де вілла Борковського? Посеред самого Вайнберґена. Хоч я там ще не була, але начулася. Ясю, як ти туди добираєшся?“

„Омнібусом“.

„Омнібусом? Вперше чую! А то що за проява?“

„Така собі велика карета на дванадцять місць, запряжена кіньми. Нещодавно він почав курсувати до Винників і назад. — Я поглянув на годинника. — До речі, за квадранс він буде минати Бернардинський пляц. Можемо ще встигнути“.

„Тоді гайда! — Юлія зірвалася з місця й почала вдягатися. — Люсі, я можу поїхати й без тебе. Але зауваж, що сьогодні тебе чекатиме лише захопливе спілкування із твоєю тетою. То як?“

Люція хвильку повагалася, врешті зітхнула і теж піднялася. Я поміг їй вдягнутися, потім розрахувався з кельнером, підхопив свого кунтуша, і ми поквапилися до Бернардинів.

Омнібус над’їхав вчасно, в ньому були ще вільні місця, але на Митній підсіло ще кілька прогульковичів, які вже мусили стояти.

„Боже, як Личаків змінився! — дивувалася Юлія. — Скільки тут повиростало нових будиночків!“

Нові будиночки повиростали тільки на нижньому Личакові, бо на горішньому стояли все ті ж старі рудери під ґонтою або соломою впереміш із шинками, з яких вивалювалася на сніг весела компанія і горлала коляди. Ми проминули руїни чортового млина, які виглядали доволі понуро, і виїхали на гостинець, що вів просто до Винників. Люція нарешті ожила, мовби змирившись із тим, що не вдасться їй сьогодні побути на самоті, й, на мій подив, навіть підтримувала розмову.

Омнібус зупинився біля тютюнової фабрики, запах свіжого тютюну розливався в повітрі. Ми спустилися серпантином на діл, минаючи розмальовані, наче іграшки, австрійські будиночки з металевими каркасами для виноградних лоз на кожному подвір’ї. У декого ще виднівся незібраний білий виноград.

„Поглянь, — здивувалася Юлія. — Чому вони його досі не зібрали?“

„Бо це спеціальний Гатунок, який не боїться холоду. А, як бачиш, зима цьогоріч доволі лагідна, сильного морозу нема, то вони його притримали, аби став ще солодшим. А відтак почнуть виготовляти з нього Eiswein. Ви маєте нагоду покуштувати це вино“.

Біля вілли Александра ми зупинилися, я вийняв ключа, відчинив важку браму, і ми зайшли на засніжене подвір’я. Зранку я тільки те й зробив, що розчистив вузеньку стежку до будинку, а обабіч стежки височіли кучугури снігу.

„Скоро тебе сніги заметуть вище даху, — сказала Юлія. — Чому ти не наймеш когось, аби розчистили?“

„А мені й так подобається“.

„Всі учені рано чи пізно перетворюються на диваків, — констатувала Юлія. — І що більший дивак, то видатніший учений“.

На віллі було шість покоїв і окремий просторий салон з м’якими меблями. В одному з покоїв я урядив свій кабінет. Ну, і, звісно, Юлії та Люції закортіло побачити в першу чергу саме його.

„Між іншим, — зауважила Юлія, — Люція страшна книгоманка“.

Це й видно було з того, як вона почала придивлятися до моїх книжок, виймати то одну, то другу, розгортати, щось вичитувати.

„У вас так багато казок і мітів, — промовила вона. — Мені теж подобається їх читати“.

„Я досліджую демонологію. Тому, як бачите, тут переважають міти та легенди примітивних народів. Серед них багато мітів про те, — тут я вже не зводив з неї погляду, — як люди і звірі жили одним життям. Жінки жили з круками, тюленями, оленями, ведмедями, а чоловіки — з водоплавними птахами і зміями. Бо жіноче начало завше пов’язане з землею та водою, а чоловіче — з небом. Вода і вогонь, як і дерево життя, — медіатори між цими обома началами. Тому в народних піснях закохані зустрічаються завше біля річки, біля броду, біля криниці і так далі. Або щось горить-палає“.

„Ти кажеш, що жінки завше водоплавні птахи? — здивувалася Юлія. — А як же „Сидить голуб на березі, голубка на вишні“?“

„Це всього лише новітній паралелізм. Ще й далекий від життя, бо голуби на дерева не сідають. Хіба що горлиці. А в архаїчних піснях жінок порівнюють з лебідонькою, качечкою, гусочкою. Серби порівнюють з красивою змією. Чоловіка у піснях порівнюють з небесними птахами — соколом, орлом сизокрилим... Але, може, перейдімо до салону, щоб я вас міг почастувати?“

Люція прихопила з собою мітологію Фрідріха Шлегеля і вмостилася з нею на канапі. Юлія розглядала фарфоровий посуд у шафці, а я спустився у погріб і виніс пляшку айсвайну та ще три пляшки різних вин.

„Ого! — похитала головою Юлія. — Непоганий початок“.

„А що тебе дивує? Крім портвейну, усі ці вина дуже легкі“.

На почастунок у мене був сколівський сир, куликівський хліб, печиво від цукерника Крейґеля, помаранчі і яблука. Дівчатам льодяне вино засмакувало. Люція виразно пожвавилася, її увагу прикували ілюстрації з зображенням чудиськ, які народилися від змішання людей зі звірами, птахами та плазунами. Вона їх розглядала зі стривоженим виглядом. Мусила, мабуть, пригадати нашу розмову уві сні. Не могла не пригадати, бо я навіть вловив її погляд з-під брів, звернений на мене, але полохливий і миттєвий. Я підсунувся до неї і сказав:

„Бестії, що народжуються від людей і звірів, завжди були небезпечнішими за самих звірів. Але трапляються міти й казки, коли з такого зв’язку народжується богатир з позитивними рисами. Хоч би й у наших казках: Медведенко або Медведюк, Левень, Сученко, Іван — Коров’ячий син“.

„Так, — погодилася Люція, — але це все сини шляхетних тварин — ведмідь, пес, кінь, корова, лев... А бестії — це діти всілякого гаддя, зміїв, крокодилів, драпіжних птахів, шакалів, лисиць, щурів... Хоча є й песиголовці...“

„Але вони по нашому боці... — бовкнув я тихо, помітивши, як Люція відразу зиркнула на Юлію, чи та не почула. — Відколи святий Христофор їх охрестив, який і сам був кінокефалом. І вони не народилися від зв’язку людей з собаками“.

Люція подивилася на мене доволі промовисто, мовби даючи знати, щоб я не говорив зайвого, але водночас і визнаючи, що пам’ятає все. В цей момент мені хотілося її обійняти і не відпускати, все моє тіло і вся моя душа рвалися до неї. Її полум’яне волосся розквітало переді мною, мов неопалима купина, в яку хочеться занурити руки, не боячись опіків...

„В індіанських мітах бестії — відверто негативні