Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

– За перемогу! – похитнувся Денис, ледь не впавши.

– Та вже було! – пробуркотів дід, глибоко по-філософськи дивлячись у дно своєї чарки.

– Давайте за те, щоб навчитися літати! – несподівано та непомітно став ногами на стілець Тімурчик і простягнув свою коротку ручку над столом, тримаючи стакан з компотом. Про своє бажання літати, як пташка або супергерой, малий продзижчав Насту всі вуха.

– Давай! І я б політав із тобою, Тімуре! – підтримав Захар малого, а за ним і всі інші.

– І я хочу злетіти у рейтингу Форбс! – пожартував тихенько своє власне побажання Рудий.

– Я на літаку хочу колись політати! – додав тихенько Сава.

Декілька хвилин минули в затишному мовчанні. Не в такому – мертвому, де будь-який шурхіт викликає рефлекторний поворот голови, а в затишному, домашньому, де всі оточуючі, набражившись та набивши кендюха, тихо сиділи, думаючи про своє, доки приємні звуки шкварчання доносилися з пательні. Сп’янілий Наст із любов’ю дивився на своїх друзів, Ліру, Тімурчика і неначе тільки-но усвідомив, що це не казка – всі вони тут, з ним, пліч-о-пліч, а отже – все буде добре. Тишу перервав Михайлович, що все ж так вгледів якусь істину на дні своєї чарки.

– Я етот… думал тут… ха… – посміхнувся сам собі дідусь, досі щось видивляючись на дні чарки, – вайна… она ж как болєзнь, да? – чи то спитав, чи то ствердив Михайлович, але, не чекаючи відповіді, продовжив. – Болєзнь… да… ха… – знов похитав він головою у сторони, – которой народ должен пєрєболєть… – погоджуючись сам із собою, знов похитав він головою, не перериваючи зорового контакту із чаркою, – штоб получіть імунітет. Так надо, навєрноє… нє знаю. Но єслі болєть вой­ной долго – можно погібнуть от осложнєній… А єслі мало… то жді – скоро заболєєшь опять… – підібґав він губи і підняв очі на Наста, що сидів навпроти. – Даже в грьобаной вой­нє должна бить золотая сєрєдіна! – зітхнув він.

Кімнату знов заполонив звук шкварчання, проте, цього разу не так надовго. Рудий, якому більше пасувало б наразі назвисько Синій, встав, тримаючись за стіл рукою і додатково підпираючись коліном, підняв свою знов повну чарку і гучно промовив новий тост:

– Щоб не хворіти!

– Щоб не хворіти! – повторили всі гучно і цокнулися.

Федорівна, що пропустила кілька тостів, нарешті підійшла й принесла з собою тарілку смажених карасиків, на які всі швидко накинулися, неначе з голодного краю. Навіть Наст, який колись ненавидів рибу, їв – аж вуха ходили, неначе він знову на змаганнях. Так і сиділи вони, відділяючи маленькі кісточки від соковитого солодкуватого м’яса рибки. Лишень через півтори години, коли всі тарілки були знову порожні, Сава встав зі словами про перекур, і разом з ним піднялися всі, окрім власниці хатинки, яка терпіти не могла сморід диму від цигарок.

– І я курити хочу! І я! І я! – ледь не біг за всіма Тімурчик під сміх оточуючих.

Сава роздав всім охочим по цигарці. Навіть Юрій Михайлович погодився на одну.

– Ой, помню, послєдній раз куріл… е-е… хах… і нє вспомню уже… в пятом вродє.

– В 2005? – випускаючи дим з роту, перепитав Цвіркун.

– Та нє-нє, ти што, в 85, – похитав головою дідусь, чиркаючи сірником.

– А мені, а мені! – не заспокоювався Тімур.

– Так! – розлютився Наст на малого і швидким рухом схопив під пахви і закинув немов лантух з картоплею на плече. Перегортати зовсім догори дриґом було б небезпечно через кількість з’їденого хлопчиком, а на плечі якраз те що треба. – Ходімо до курей! – моторошно прогуркотів Наст, навмисно кажучи як монстр з фільмів.

– Ні! Ні! Ні! – бив ручками і ніжками малий по тілу хлопця, для якого ці удари були немов постукування при пальпації. – Не треба! Ні! Ні!

– Гав-гав-гав! – Вискочила Лора з домівки захищати хлопчика. Собака перегородила шлях Яковенку, ставши між ним і курятника, немов знаючи, куди він прямує, та продовжила гавкати на нього.

– Нічого, Лоро, я цього бешкетника і так закину до курника, я ж воротар, врешті-решт.

– Гав-гав-гав, – продовжувала собака лаяти, а малий верещати.

– Ні! Ні! Не хочу до кур, не хочу! – Наст зняв його з плеча і, тримаючи під пахви, почав розхитувати немов для кидку.

– Раз! – зробив перший замах малим Наст, розхитуючи взад-вперед.

– Гав! Гав! – почала вже підстрибувати старенька собака, буцімто бажаючи у разі чого спіймати малого.

– Два! – малий зі швидкістю сороконіжки перебирав ногами у повітрі, ніби відштовхуючись від невидимого предмету. – Ще хочеш палити?!

– Ні! Ні! Не хочу! Не хочу курити! Не хочу курей! – плакав малий.

Востаннє зробивши замах з великою амплітудою, Наст поставив малого з заплаканими переляканими оченятами на землю.

– Ой, голова кружиться, – почав переступати Тімурчик маленькими ніжками неначе п’яний. – Прикольно, ги-ги-ги, – зрадів він, виставляючи руки перед собою для підтримки рівноваги. Маленькі білі зуби, що нагадували драже «Тік-так», були продемонстровані в широкій щирій посмішці малого. Тільки секунду тому він плакав від жаху, а вже зараз сміявся і невимушено радів паморочкам. Вся компанія гучно сміялася та розчулювалася з малого, з його щирості та доброти, але він навіть не розумів цього. Наст повернувся до друзів, що теж переступали з ноги на ногу, але не від того, що їх хтось розкачав, неначе у центрифузі. Всі були напідпитку, навіть Ліра.

– Короче, пацани, – звернувся до всіх Наст, язик в якого трохи заплітався. Ліра подивилась на нього з піднятими бровами і Наст виправився. – І дами. В мене є інформація про друге ім’я з мого списку… ґи, – гикнув він. – Пардон.

– Так чого ми чекаєм? Ходімо, зараз приб’ємо його, – видихнув дим з тліючого недопалка Сава.

– Ні-ні-ні, – похитав пальчиком Наст і знову гикнув. – Ґи… ми повинні вигадати план. В мене є ідея, але для цього потрібна якась дистанційна вибухівка.

– Так нащо, якщо в тебе є пістолет? – запитав Цвірк, теж трохи похитуючись.