Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

– Не все ви про мене знаєте… – з червоним обличчям почав Наст, якого принижував незнайомий йому майор. – Чули про таку людину – Анатолій Кудрявцев?

– Гм… – знов гмикнув зухвало співрозмовник Наста. – Ну, той що за підвали відповідальний був у тому регіоні, і що? Помер вже він.

– Він не помер, він загинув, – продовжив так само зухвало Наст. – Я б навіть сказав, що здох, бо це була тварина, а не людина. Я його вбив. Це був я.

Мовчання застигло в повітрі на декілька секунд, було помітно, що тон, який обрав Наст для спілкування, трохи повертав майора у позицію нормальної розмови, а не цькування, проте у сказане хлопцем він не вірив.

– Ну, а я Джона Кенеді застрелив, – почав нести маячню він. Наст вже не міг терпіти постійних спроб вставити йому клепки. – Докази в тебе є? Ні. То про що розмова. Ти гадаєш, я не знаю, що ці всі люди, про яких ти кажеш, стоять за всіма вбивствами на підвалах. Я навіть не хочу знати, звідки ця інформація в тебе, але я просто тобі кажу, відверто – не лізь, бо втратиш багато чого.

– Я втратив майже все, – похитав головою Наст, не бажаючи прислуховуватись до майора. – Просто скажіть, що мені потрібно зробити, щоб співпрацювати з вами? Як довести, що я можу… що ми можемо…

– Е‑е-ех, – видихнув Максим Володимирович. Він розумів, що хлопець не відчепиться від нього і тому почав нарешті відповідати прямо на поставленні питання. – Про вас повинні говорити. Вас повинні боятись. Тільки якщо ви станете політичною силою, про вас будуть писати, балакати, шепотіти і там, в Лисичанську, і тут, у Києві. Тільки за таких умов наше керівництво дозволить витрачати ресурси на допомогу вам. Ти ж розумієш, що з 9-А розвідка не спів-

працює? – вже по-нормальному запитав майор, без зухвалості, яка була притаманна йому раніше.

– Я розумію.

– Ну то й добре… давай синку, тримайся там, мені треба йти.

– Стривайте, а як ви дізнаєтесь, коли ми щось накоїмо?

– Ну я ж кажу тобі, Анастасе, політика… У твоєї команди мають бути назва, риси… тільки так.

– Добре-добре, – намагався затримати майора Наст, щоб той не поклав слухавку. «Ghosts» – назва… нашої… команди, – знову трохи почервонівши, сказав Наст і всі друзі майже одночасно примружилися, Цвіркун з відразою почав хитати у сторони головою, а Сава розвів руками, немов питаючи «Чому так?».

– Х‑мм, – знов посміхнувся майор. – Привиди… це ти привидом Києва надихнувся?

– Ні… – похитав легенько головою Наст, піднявши голову у небо, що потроху сутеніло. Поодинокі зорі вже з’являлися високо вгорі, доносячи світло, яке мандрувало крізь бе-

зодні часу мільйони років, хоча самих зірок, можливо, вже й не було. Перед очима він бачив спогад – батька у дзеркалі, що стояв позаду і тримав вказівний палець біля рота, кажучи Насту: «Тихо». – Ні, я маю іншого привида, який надихнув мене, – загадково відповів він майору, але ні Калиниченко, ні хто-небудь ще, не зрозуміли, що має на увазі хлопець. Друзі гадали, що дія етилового спирту почала робити своє у Яковенковій голові, а майору кортіло щонайшвидше закінчити розмову.

– Зрозумів, ну тоді будемо чекати. Головне, пам’ятайте: тільки ви є одне в одного, ніхто вам не допоможе… Щасти, – він поклав слухавку, і Наст, слідом за ним, відсторонився від телефону, заштовхуючи антену назад.

– Якось це було в кінці трохи моторошно, – похитав Сава головою, кидаючи бичок цигарки через паркан.

– Ага, – підтвердив Рудий, повертаючись в дім.

В хаті Тімурчик вже розповідав вірша, який вивчив разом із Настом минулого тижня. Федорівна та Михайлович уважно слухали малого, який встав у синіх панчохах на стілець і як професійний оратор, розводячи руками, віщав на всю кімнату тоненьким дитячим голосом. Компанія розсілася по своїх місцях і продовжила їсти, пити та казати тости аж доки пляшка не добігла кінця. Їй на зміну одразу ж прийшла друга.

Друзі Наста розповіли про свою подорож більш детально Лірі, Федорівні, Тімурчику та Михайловичу і ті, з неприхованою цікавістю, слухали версію кожного хлопця, переживши очима кожного всі ці стресові події.

– Ой, дай БожЕ, аж дишать тяжело, – розхвилювалась Федорівна, коли Рудий розповідав про допит.

Їжа, яку наготувала бабуся, була вже з’їдена, тому старенька стала біля плити та почала смажити свіжовиловлену Михайловичем рибку, доки всі інші слухали бозна-який тост від Цвіркуна. Хлопцю було «краще за всіх», як здалось Насту, і чарка Дениса майже ніколи не була порожньою. Лора хрумтіла курячими кісточками, затиснувши їх між двома лапами під столом.

– За перемогу! – гучно та вже втретє або вчетверте проголосив Денис, що встав з стільця, трохи притримуючись пальцями за стіл, щоб не хитатись.

– Та уже ж пілі! Отмєнітся вєдь! – заперечив вусатий дідусь.

– Потім ще вип’ємо, щоб наново активувати! – махнув рукою Цвірк і закинув за комір, вигинаючи шию.

– Ой-ой, нє понімаєтє ви, рєбята… – шаруділа капцями Федорівна по кухні туди-сюди і тихенько нарікала на молодих. – Тут у нас старікі многіє любят Росію, – старенька не раз казала Насту, що не вірить у перемогу. При чому не вірить у перемогу ні України, ні Росії, оскільки, на її думку, перемога повинна бути іншою, не такою. «Піррова перемога», – назвала вона свій прогноз на кінець війни, не зазначив, чия саме буде вона, на думку бабусі.

– Федорівна, не всі! – заперечив Наст, якому теж вже було достатньо випитого алкоголю. – Я знаю бабусю, недалеко від моєї колишньої оселі, продає випічку… е-е… Валентина Іванівна. Так от, вона щира патріотка, – тепло пригадав Наст бабусю у хлібному кіоску.

Після його слів про Іванівну, Яковенко не зміг не помітити, як бабуся повернулась на нього і, перезирнувшись з Михайловичем, почала хитати обличчям зі сторони в сторону. Вона завжди робила так, коли їй щось не подобалось, але Наст не зміг збагнути, що саме.

– Настік, я тєбє уже говоріла, довєряй поступкам, а нє словам, – якось загадково відповіла вона, перегортаючи смаженого в олії карасика на пательні. Хлопець примружився і хотів було продовжити діалог, як раптом Цвіркун вирішив, що це задовга перерва зі спорожнілою чаркою. Тому, швидко наливши всім по повній, а собі навіть трохи переливши, він встав і, хитаючись, заволав ще дужче: