Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

– Та ти чого? Просто смішно ти демонстрував, – посміхаючись, відповідала вона йому, і Наст помітив, як всі дивились на його дівчину.

Останні сонячні промінчики осяяли обличчя Ліри. Її великі зелені очі, як дорогоцінне каміння, виблискували на сонці, посмішка притягувала погляд, а ніжна рум’яна шкіра та пухкі губи, що були ледве віддалені одна від одної, створювали неймовірний образ чарівної красуні. Наст вирішив відвернути увагу від своєї дівчини, яку він трохи ревнував до всіх, тому відповів Рудому, який, на його думку, сто відсотків хизувався перед дівчиною і хлопцями.

– Брате, так зараз він перетелефонує, я дам тобі слухавку, скажеш йому все, що захочеш, – без посмішки запропонував Наст, щоб Даня не думав, що Наст знущається з нього.

– Та ні, Насте… – трохи охолонув той. – Він вже з тобою почав спілкуватись, то хай вже з тобою і закінчує. Саво, дай ще одну, – попросив Рудий цигарку.

– А коли це ви всі почали палити? – поцікавився Наст, в той час як його особистий телефон завібрував в кишені.

– Чого всі? Я не палю, – мовчазний Захар нарешті увімкнувся в розмову.

– Захарчик, в тобі я не сумнівався, брате, – люб’язно сказав огрядному другу Наст і той трохи засоромлено подивився собі під ноги.

– Та як ніхто не підписав контракт з нами в Європі… – почав розповідати Цвіркун, але Наст вже відволікся на свій телефон.

Повідомлення було від Infinity bot. Наст дивився в екран телефону і не міг зрозуміти, що трапилось. Хлопець очікував побачити інформацію типу: «Ми знаємо те, те і те – заплатіть стільки за те, те, а якщо хочете те, заплатіть ще стільки ж». Але зараз перед його обличчям були фото, біографія, місце роботи, випадки, резонансні справи, місце проживання та навіть імена домашніх тварин. Це все було вже у чаті і перша думка, що виникла у хлопця – сталася помилка, тому Наст почав швидко робити скріншоти екрану, щоб у випадку, якщо бот зрозуміє, що накоїв, і видалить повідомлення, інформація зберіглася. Хлопці продовжували розмовляти на тему футболу, хто як грав і хто як недооцінював таких професіоналів, в той час як Наст, із блідим обличчям, робив скріншоти екрану, дозовано сприймаючи інформацію про цю людину – Дениса Попова. Хлопець встиг помітити, що це височенний, худий, лисуватий чоловік, за виглядом років 50–60, який був дуже схожий на якогось зека-маніяка. Пусті склоподібні очі, гострі скули ти сиве волосся на скронях. Автомобіль Renault червоного кольору. Прізвисько собаки було Ігрек, як назва знака в математиці, але, судячи з фото, де вони стояли вдвох, з науками дружила навіть більше собака, ніж її власник. Якщо Наст думав, що Анатолій Кудрявцев був огидним і тупим, то зараз йому навіть хотілося вибачитися перед ним. Денис Попов був стовідсотковим лідером у таких перегонах. Там, де починався опис його професійної діяльності перші слова звучали так: Денис Попов, прізвисько – «Підривник».

– Що там таке? – занурилась Ліра під руку Наста і почала читати разом із ним інформацію щодо Попова. – Це що, той… зі списку? – підняла вона свої зелені очі на Яковенка, але той навіть не помічав її, вчитуючись вдумливо у надану йому інформацію. «Цьом». – ставши на носочки, чмокнула дівчина Наста у щоку, щоб привернути його увагу. Цей трюк разом із ароматом синього стиглого винограду, повернув хлопця з думок на землю, до Ліри.

– А‑а, так, пташко, це він.

– Пташка? – підняла вона свої чорні вії. Хлопець ніколи до цього не називав дівчину ніяк, окрім як Ліра. Проте, можливо, дві чарки трохи розв’язали Настові язика, і він говорив так як хотів.

– Ну в тебе ж тут… – він погладив дівчину ніжно рукою у районі лопатки, де було кольорове татуювання зеленої колібрі. – Чи не можна так казати? – трохи присоромлено подивився на губи та ніс дівчини Наст, щоб уникнути проникаючого прямого погляду зелених очей.

«Ту-туру-ту-ту-ту-те-ту-те-ту, туру-туру-ту-ту-ту-те-те», – почав лунати дзвінок з супутникового телефона на всю вулицю. Номер на екрані не відображався, немов дзвонив привид, навіть слова «невідомий» не було, лишень вхідний дзвінок. Наст натиснув на зелену слухавку і обережно підніс телефон до вуха.

– Алло, – почав першим Наст.

– Так… я не відрекомендувався минулого разу. Майор генерального управління розвідки України – Калиниченко Максим Володимирович.

– Е‑е, приємно познайомитися… – піднявши брови, сказав Наст, дивлячись на друзів, що знов з’юрмилися коло нього. – Я Анастас…

– Яковенко Анастас Вікторович, 19 років, навчаєтесь у медичному коледжі Лисичанська на останньому курсі. Народились у Львові. Мати загинула при вашому народженні, батько скоріш за все загинув під час допиту росіян. Хворіли в дитинстві на псих…

– Я зрозумів, – перебив його Наст. – Ви мене знаєте.

– Більше, ніж ви думаєте.

– Вірю, але я б хотів, щоб ви поділилися інформацією не про мене, якщо можна… а про іншу людину.

– Назвіть ім’я, і тоді поговоримо, хоча, я вас ніколи в житті не бачив, тому сильно не розраховуйте на мою допомогу.

Наст подивився на телефон, пересвідчившись, що вже має інформацію про Дениса Попова.

– Юрій Волков.

– ХА-ХА-ХА-ХА, – почав шалено реготати чоловік на іншому кінці телефону. Він не міг заспокоїтися, сміючись до нестями. – Ой-ой, – видихував він повітря, намагаючись заспокоїтись, доки Наст, зашарівшись, слухав це все. – Ой не можу… ха-ха… ти серйозно? Юрій Волков? А чому не Володимир Путін? Ти взагалі знаєш, що це генерал-­майор, як ти зібрався його вбити власноруч, хе-хе, – продовжував посміюватись він.

– Я не один, в мене є команда, – подивився він на хлопців, що почали кивати головами, підтримуючи друга.

– Команда називається збірна гуртка по природознавству чи ґарнізон випускників 9-А? Гм, – нахабно гмикнув майор. – Хлопче, ти в житті втратив і так багато чого, – продовжив він серйозно. – Сиди тихо і сподівайся, що Україна переможе і звільнить Сєвєродонецьк з Лисичанськом, це максимум, який ти можеш зробити. Ну, зірви ганчірку цю трикольорову десь, і зніми на відео, щоб це запостили в наших новинах – піднімеш бойовий дух наших людей.Але це, якщо в тебе вистачить сміливості. А краще взагалі не ризикуй життям.