Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

– Ліра, а у тебе в роду є якісь алкоголіки? – невимушено спитав Рудий у красивої брюнетки, що сиділа навпроти нього.

– Та ні, а в тебе? – трохи роздратувавшись нахабним питанням Рудого, відповіла дівчина.

– Просто ти п’єш як водичку горілку, от я і питаю, – не став відповідати Рудий, а пояснив своє питання.

– Батько часто давав мені пити віскі, майже щотижня потроху, як мені виповнилося шістнадцять. Для нього віскі це хобі, але оскільки тато не п’є… е-е… зі своїх причин, він наливав мені і просив сказати йому чим пахне, який посмак у цього виду, які ноти. Спочатку воно мені було все як спирт, але потім я почала відчувати це все, – пояснила дівчина.

– А‑а… віскі, – протягнув Рудий – інтернатівець, для якого це слово означало щось із серії дуже дорогих напоїв, ціну яких навіть можна не знати, щоб сказати, що не можемо собі дозволити.

– Я вийду покурити, – звернувся до своїх Сава.

– Ти куриш?! – в спину запитав Наст, намагаючись нагнати хлопця, що схопив свого червоного рюкзака і направився на подвір’я. Разом з ним йшла вся компанія і Ліра.

– Та з початку війни, – відповів Сава, затягуючись, коли Наст повторив на дворі питання. Цвіркун та Рудий також тримали по цигарці у руках. – Хочеш? – запитав він у Наста, але хлопець відчув проникаючий удар кісточкою пальця в район попереку. Він повернувся і побачив Ліру, що трохи шалено посміхалась. Дівчина легенько похитала головою зі сторони в сторону.

– Та ні, брате, не хочу, – відмовився Наст, який можливо б і хотів спробувати, але до побажань своєї дівчини прислуховувався.

– Прикольно тут, насправді… – подивився Сава вдалечінь на поля. – Тепер я розумію, що головне не місце… а люди, – почав філософствувати він.

– Угу, – прогудів Наст у відповідь. – Брате, а що з тим телефоном, до речі? – поцікавився Наст, питаючи про телефон, який передали представники розвідки України хлопцям.

– Так він у мене теж тут, – знизав плечима Сава з цигаркою у роті й потягнувся у рюкзак за телефоном.

Хлопець дістав кнопковий телефон, з якого витягувалася антена. Він був чорний і товстий, Наст раніше ніколи бачив таких, хіба що в фільмах.

– А що казав той розвідник? Нащо він вам дав його? – цікавився Наст, роздивляючись телефона з усіх боків. Сава, випустивши чергову порцію диму, відповів.

– Цей… він казав, якщо щось знадобиться, зателефонувати.

– Можна я зателефоную?

– Ні, ти гониш? – вихопив він телефона з рук Наста. – Що ти попросиш, добавки горілки?

Наст вихопив назад телефон у Сави.

– Ні, запитаю про ім’я тих… ти зрозумів, – подивився в очі другу Наст.

– Ти реально? – відповів поглядом з піднятими бровами кучерявий друг.

– Звичайно, а чому б ні? – розвів руками Наст і Цвіркун встромився в розмову.

– Та дзвони, вони для того номер і дали! – нервово зауважив хлопець, затягуючись.

Сонце потихеньку сідало за обрій. Пташки перелітали з гілки на гілку, весело цвірінькаючи при цьому. Травневе тепло приємно гріло тіла молодих людей, які юрбилися на подвір’ї будинку. Наст однією рукою обіймав Ліру, а іншою лазив в супутниковому телефоні, шукаючи той самий номер.

– Дай сюди! – вихопив з рук телефона Цвіркун і, щось клацнувши там, протягнув назад. – На, говори.

– Тобто? – не зрозумів Наст.

– Ну вже дзвонить воно! – нервово потряс рукою Денис.

– А‑а, – протягнув хлопець і притулив слухавку до вуха.

Гудки були дещо гучніші ніж на сучасних смартфонах, тому Наст навіть трохи прибрав його від вуха, намагаючись за звичкою нащупати на боковій панелі кнопочку, що зменшує силу звуку.

– Я слухаю! – різко пролунав голос в телефоні, так що Наст аж протверезів. Вся компанія скупчилась коло нього, виставляючи своє найкраще вухо у бік телефону для підслуховування розмови.

– Так… е-е… добрий день, – музика на задньому фоні у співрозмовника Наста збивала хлопця з пантелику. «Я так хочу до тебе…», – лунало з динаміків на якомусь святі і, з неприємним шипінням, доходило до вуха Наста.

– Ви хто, звідки в вас мій номер? – якось злісно сказав чоловік і Наст вирішив не говорити так як свекор пелюшки пере, а одразу перейти до справи.

– Ваш номер мені дали разом із супутниковим телефоном друзі, які приїхали до мене на окуповану територію у Лисичанськ. Нам це все передав разом із підробленими паспортами наш знайомий із генерального управління розвідки.

– Ну, то може, ви йому й зателефонуєте? – продовжував нервово чоловік на іншому кінці слухавки, якого вочевидь не вразили факти про те, що він спілкується зараз із своїми людьми, які знаходяться у тилу супротивника і так далі.

– В телефоні був один номер – ваш, і тільки на нього може цей телефон дзвонити, – вже майже приреченим голосом намагався виправдовуватись Наст перед невідомою людиною.

– Добре… скажи, яка мета твого дзвінка? Просто якщо ти хочеш, щоб ми вас витягли – ми цього не зробимо… не можемо зробити. Якщо ти хочеш, щоб ми… – продовжував він на фоні тихіше волаючої музики, здавалось, він трохи відійшов від ґлоту.

– Я хочу, щоб ви надали інформацію про декількох осіб, а я займуся тим, що вб’ю їх, – перебив ГУРівця Наст, злісно дивлячись в одну точку на корі дерева за парканом будинку Федорівни.

– А… – видав звук чоловік на іншому кінці слухавки. Він певно не очікував таких слів від Наста. – Тепер я починаю розуміти, чому в тебе мій номер, чекай, я зателефоную, – сказав він і одразу перервав зв'язок.

Наст видихнув і подивився на обличчя друзів, які із цікавістю слухали розмову. Першим видав свої думки Цвіркун.

– А що там в нього волає? Чувак перед контрнаступом вирішив в клубі плани будувати?

– Ну ти хорош, – побив Сава Наста по плечу. – Непогано тримався, мене б він вже збив з пантелику таким тупим…

– Та я б йому так само відповідав, типу… – перебив щуплий Рудий, дуже смішно роблячи бидловате обличчя. – Ну типу…алло, голова! Ти, по-перше, музичку прикрути, а, по-друге, послухай мене уважно! – з експресією видавав 60-кілограмовий хлопець, так що Ліра почала дуже ніжно сміятись в Настове плече. – А чо ти смієшся? Насте, чого вона регоче? – обурився Рудий. – Ти що думаєш, я б так не зробив?! – нервово почав він питати у Ліри.