Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

– Анастас, – протягнув руку дідусю Наст.

– Юрій Михайло..

– Юра! – Федорівна з палицею підійшла до входу. – Сколько лєт – сколько зім!

– Тося, прівєт! – привітався дідусь з Антоніною Федорівною.

– Юра, у нас же сейчас обєд будєт, заході посідім, сколько нє відєлісь! – запропонувала бабуся своєму знайомому, як виявилося, діду.

– Та я ж, етот.. етот.. Тося..ха..єхал..додому..і парні, віжу, іщут што-то, нє могут найті..

– Так, ану хватіт бурчать, ти што в школє, што сейчас бурчіш, давай заході! – гупнула палицею бабуся по підлозі  і дідусь смиренно зайшов в хату слідом за чотирма хлопцями.

Федорівна швидко привіталась з усіма друзями Наста, та запросила їх до столу. Коли нарешті всі сіли, сором’язливе мовчання настало в хаті. Лишень звук скреготу виделок по тарілках раз по раз лунав від когось. Навіть Тімурчик мовчав, набивши рота картоплею і куркою. «Тьффьу», – виплюнув малий весь вміст рота у тарілку.

– Що ти робиш-ш! – яро прошепотів Наст на вухо малому, який сидів праворуч від нього.

– Там хрящ був! – скривився в огиді бешкетник.

– Люди за столом так не поводяться.. нечемно! Зараз віднесу тебе в курятник, там будеш їсти! Там можна і какати, і їсти хоч одночасно! В них якраз втрати, – кивнув Наст на запечену курку посередині столу. – Відшкодую тобою! – Наст продовжував залякувати малого і його блакитні оченята заблищали.

– Не треба, я більше не буду! – похитав він головою.

Наст підняв голову і побачив, як Сава та Захар дивились за виховним процесом і, стримуючи посмішку, оглядали малого бешкетника, про якого раніше вони знали тільки з повідомлень. Вони розуміли, що відносно нещодавно самі були такими маленькими хлопчиками, які чудили, що завгодно і потім діставали на бублики від Юрійовича.

– Тося…ха… а можєт чєвой­т єсть…ха… не компотного? – натякнув власниці будинку на алкоголь Юрій Михайлович.

– Та Юрка, я ж уже сколько нє пью… – похитала бабуся головою у сторони. – Чай єсть єщьо, єсли компот нє нравітся, – запропонувала альтернативу вона.

– Та! – відмахнувся рукою вусатий дідусь. – Хорошій компот, просто в новой компаніі надо би… развєяться.

– У нас дещо є, взагалі-то! – несподівано встромився Сава в розмову.

– Ми ж чисто на наших брали, – почав шипіти на нього Рудий, але Сава робив вигляд, що не помічає друга.

– Захаре, подай-но, будь ласка, мій рюкзак, – звернувся він до друга, що сидів ближче всіх до виходу у центральну кімнату. Захар приніс червоного рюкзака і Сава дістав звідти літрову пляшку горілки.

– О‑о-о, – плеснув у долоні дідусь, побачивши скарб.

– Це для початку, там ще одна така є, – кивнув Філіпенко на рюкзак. – Наша, українська, – указав хлопець з ластовинням під очима на жовто-синю етикетку, де було написано «Вироблено в Україні». По спині Наста пробігли мурахи. Навіть етикетка з зображенням прапора і розуміння того, що це приїхало з України, надавало хлопцю якісь неймовірні відчуття. – Ми сильно ризикували, щоб їх сюди провезти, – хмикнув Сава.

Федорівна дістала чарки, і, змивши з них пил, поставила на стіл.

– А мені? А мені? – вередував малий, коли вусатий дідусь почав розливати всім сорокаградусний напій.

– Тімур! – подивився суворо Наст, коли бешкетник вже почав тягти дідуся за штанину, щоб звернути на себе увагу. – Це для дорослих напій, тобі не можна.

– Хочу! Хочу! Ну, будь ласка! – склав він молитовно руки і почав ними трясти.

– Добре, – хитнув злісно Наст головою – малий за сьогодні вже дістав його своєю поведінкою. – Пий! – взяв хлопець нову чарку і налив маленькому декілька мілілітрів.

– О‑о-о, ги-ги-ги, – зрадів малий, поплескавши у долоні, і коли Наст закінчив лити, схопив свою чарку і одразу закинув рідину у рота. – У‑у-у-у, тьфе-е-е-е, – вичавив він все назад із скривленим обличчям, висолопивши язика і плюючи у чарку. – Гидота! – примружившись, відзвітував він під сміх столу. Тімурчик зміг трохи пожвавити довкружжя.

– Ну то, как говорят на Украінє… – почав дідусь.

– В Україні! – майже хором виправили старого Наст, Сава, Ліра, Рудий, Захар, Цвіркун і навіть Федорівна додала «да-да-да… в».

– Ізвінітє дєда… как говорят в Украінє… будьмо! – підняв він чарку, і вся компанія, цокнувшись, разом випила першу.

Наст, досвід в якого був тільки із тим солодким вишневим напоєм, яким пригостив його Діма, трохи не підготувався до цього, скажімо… смаку. Роздираюче гаряче тепло розтеклось від горла до шлунку, а від огидного смаку він ледь не заблював. Хлопець, насилу стримуючи м’язи обличчя, що так і кортіло скривитися, подивився на Ліру, яка охайною ручкою поставила порожню чарочку на стіл і, ледь зіщулившись, вдихнула через маленькій ніс та запила ковточком компоту. Інші хлопці перенесли першу чарку так само як і Наст, а Захар навіть заходився кашляти.

– Не в то… кхм-кхм… гор-… кхм-кхм… -ло, – почервонівши, як помідор, почав виправдовуватись, бухикаючи, кремезний хлопець.

– Мєжду пєрвой і второй, как говорітся! – весело почав розливати вусатий, для якого це навіть не була розминка.

– Дай поєсть дєтям, Юра! – почала хитати обличчям зі сторони в сторону невдоволено бабуся.

– Та ні, все норм, все круто! – брякнув чаркою, підставляючи її під пляшку Цвіркун. Здавалось, дія етилового спирту вже почала діяти на його мозок.

Розливши всім знов, Юрій Михайлович плеснув у долоні:

– Ну…

– За знайомство! – несподівано перебив його Сава і протягнув руку з чаркою і всі зробили так само, цокнувшись одне з одним.

Друга порція пійла здалася менш огидною, але недостатньо приємною, щоб у Наста не виник блювотний рефлекс, який він усіма силами намагався подолати. Він, з обличчям, немов тримає у роті оцет, знов подивився на свою дівчину, яка невимушено попивала компот, а спорожніла чарка стояла біля тарілки. «Як вона так?!» – не розумів Наст, але його внутрішні питання висвітила менш сором’язлива людина.