Василь Тибель - Бурштин

– Ви ж, певне, той самий пан майор із Києва, з управління?

– Ну й що з того?

– Пане майоре, я можу вам трохи допомогти. Я ж знаю тут усе й про всіх. Та й продати це добро треба за гарну ціну. Можу звести з потрібними людьми.

Гайворон мовчав, розмірковуючи про своє.

Додік раптом стривожився. Невідомо, чого можна чекати від цього нервового київського зайди. По-собачому заглянув у очі офіцера, стиха промовив:

– Ви мене точно не… не розстріляєте?

– Ну, хіба якщо спробуєш мене обдурити, коли продаватимеш цей бурштин.– Майор кивнув на купи рудих камінців біля озера.

Узагалі він не був прихильником жорстких методів, але ж цього разу подіяло – ще й як подіяло! Майор криво посміхнувся під мокрою москітною сіткою і, поплескавши Додіка по плечу, вимовив:

– Іди працюй!

Майора дратував цей тип. Такі при першій-ліпшій нагоді залюбки пхнуть тобі ніж у спину. Тому він розвернувся й направився до своїх бійців. З цими простіше – вишколені хлопці не зрадять, а зараз остаточно переконалися, що він не жартує, тому служитимуть до останку. Він знову підкликав худорлявого «спеца».

– Призначаю тебе командувати відділенням. Вистав навколо озера пости, але не так, як твій попередник, а щоб муха не пролетіла! Пораненого теж відправ чатувати, а якщо не в змозі – то хай вибачає. Нам баласт не потрібен. На ранок – загальний збір біля помпи. А тобі, хлопче,– особистий наказ…– Майор підійшов упритул до спецпризначенця й прошепотів йому на вухо: – Після того, як завантажимо бурштин на захоплені квадроцикли, свідків не залишати.

– Невже всіх?..– Очі бійця розширилися від здивування.

– Лишиш двох – того дебелого й провідника.– Майор вказав поглядом на Додіка і Сашка.

– Пане майоре, а жінка?..

– Мені повторити наказ? – Брови Гайворона здивовано піднялися.

– Ні! – виструнчився боєць.

– Тоді виконуй, синку! І скажи хлопцям, що майор Гайворон високо цінує вірну службу. Обіцяю, що після завершення цієї операції всі, хто брав участь, достроково вийдуть у відставку. І зможуть, як колишній президент, жувати золоті батони і користуватися виключно позолоченими унітазами.

Власний жарт здався майорові вельми дотепним, і він розсміявся вголос.

Розділ 8

«Кайф» для монстра

…Вже сіло сонце, але слова Гайворона, що кожен отримає частку здобичі, подіяли магічно. Люди працювали, не помічаючи часу.

Однак сам майор зник, тільки-но вони знайшли той клятий самородок завбільшки з кінську голову. Запхав бурштинову глибу в наплічник і зник. У гарячці на це ніхто не звернув уваги – усі, як навіжені, мили бурштин. Тільки Сашко помітив відсутність майора. Він тривожно поглядав на острівець на озері й час від часу звертався до старателів:

– Зупиніться, хлопці! Беріть, що намили, й забирайтеся звідси. Майора, гадаю, більше немає, я на власні очі бачив, як він забрав найбільший самородок і пішов до лісу. Треба швидше залишати це місце, бо накличемо лихо!

Та ніхто на нього не зважав. Навіть Катерина, побачивши таку силу каміння, втратила голову. А бурштин ішов і йшов, просто сипав з-під струменю води, що виривалася з помпи, шматками й самородками завбільшки з куряче яйце. Ніхто вже й не думав про те, що таку кількість здобичі їм просто не вивезти звідси. Всі пожадливо хапали, й кожен зсипав здобуте у свою окрему купу.

Раптом дійсно почалося саме те, чого Сашко найбільше боявся.

Над лісом зійшов повний місяць. Поверхня озера враз помутніла, ближче до острівця почав надуватися той самий лиховісний пухир. Звідти поповз до берегів смертоносний рудий туман.

– Бурштиновий кінь прокинувся! – загорлав Сашко.– Тікайте! Зараз піде отруйний газ!

І знову ніхто не звернув на нього уваги. Та й хто зважить на якісь дурнуваті вигуки, коли бурштином навколо ніби засіяно?

– От і добре, що той садюга-майор утік! А ти, Сашко, стань краще до помпи, а то в мене вже руки остаточно затерпли! – збуджено вигукнув Гриша, весь обляпаний багном. Очі в нього аж горіли.– Дивись, дурню,– ми багачі! Справжні багачі! Чуєш?

Він ухопив із купи пригорщу камінців і висипав собі на голову.

Втім, Сашко дивився зовсім в інший бік. Пухир луснув, і посеред озера виринув той самий кінь.

Але що це?

Сашко не повірив очам. Цього разу бурштиновий кінь мав голову. Себто не голову, ні,– над його тілом височіло щось схоже на людський торс із людською ж головою. Там, де перед тим був лише страховидний обрубок. Ніби давньогрецький кентавр, оживши, з’явився на Поліссі. І цей кентавр мчав поверхнею озера просто на старателів.

Тільки тоді засліплені жадобою люди схаменулися. Додік дременув першим, за ним – двійко беззбройних вояків, що супроводжували капітана Кушніра. Григорій вхопив за руку Катерину, й вони разом побігли до лісу. Тільки «специ», які все ще чатували на березі, відреагували інакше – полоснули по страховиську довгими чергами з автоматів. Новопризначений командир відділення – той самий худорлявий боєць – додав із «підствольника» по цілі, що наближалася.

Дарма – наче якась потойбічна сила відхиляла ті кулі. Здавалося, ніби простір навколо кентавра викривляється й відкидає всі вбивчі снаряди в нікуди. Зате торс, той, що стирчав на шиї коня, раптом невідомо звідки також вихопив автомат і полоснув по спецназівцях.

«Не може бути! Це неймовірно, це якась пекельна маячня!»

Сашко заціпенів, спостерігаючи за нерівним боєм. Нерівним, бо всі кулі, випущені страшним кентавром, влучали в цілі, і це було щось особливе, не схоже на звичайні боєприпаси. Ці кулі нагадували скоріше згустки якоїсь енергії – вони летіли, наче кульові блискавки, настигали вояків на березі та розривали їх на шматки. Першим загинув худорлявий командир «спеців», потім поранений боєць. Ще двоє вояків валялися попід кущами у такому вигляді, ніби на них накинувся якийсь страшний хижак.

Це було жахливо саме по собі, але коли монстр наблизився, кров Сашка захолола в жилах, ноги відмовили, а очі викотилися з орбіт. Торс людино-коня, цього болотного кентавра, мав обличчя. І це було обличчя Дем’яна – того самого вбивці, якому рись пошкодила сонну артерію.

Але ж Сашко сам бачив його труп, його бездиханне, скривавлене тіло! А зараз той самий Дем’ян верхи, якщо можна так вважати, на скаженому бурштиновому коні, летить просто на нього й поливає все навкруги зі своєї небаченої зброї!

Сашко вчасно сховався за сосну, бо наступної миті автомат Дем’яна вихаркнув у його бік сяючий згусток. Товстелезна сосна переломилася й почала валитися, ніби у відчаї чіпляючись гілками за сусідні дерева. Сашко визирнув – кінь уже топтав купи