Андрій Хімко - У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий

1883 році через два роки після смерті дружини і через два місяці після смерті дочки, — змовк на мить. — Він листувався з ученими всього світу, в Російській імперії — настановно спілкувався з народниками, зокрема, «Південними бунтарями» і Вірою Засулич, яка пізніше перейшла у «Чорний переділ» і «Визволення праці», закінчивши свою діяльність меншовичкою. Карл Маркс мав зв'язки з Герценом, написав «Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта», увів поняття «диктатура пролетаріату», критикував «Готську програму», — вже вишкрібав знання абітурієнт. — Продовжував його справу Фрідріх Енгельс, а потім Володимир Ленін, пропагувала його ідеї дочка Лаура, по чоловікові Лафарг, яка, до речі, перекладала його праці на французьку мову... Ленін назвав «Капітал» наріжним каменем економічної теорії, що способами виробництва і додатковою вартістю перетворила соціалістичну утопію на науку, — Петро явно вичерпувався.

— У мене є додаткове питання, — на щастя, один із членів комісії спинив Янчука. — Що сказав Маркс про Україну зокрема?

— Карл Маркс високо оцінював боротьбу українського народу за свою незалежність, а Запорізьку Січ назвав «Козацькою республікою», — тішився Петро, що знає відповідь.

— А що ви знаєте про Кумейківський бій? — докинув своє питання другий.

— Бій під Кумейками відбувся під час повстання Павлюка, а скінчився поразкою козаків і скаранням гетьмана...

— Якщо не заперечуєте, — звернувся до голови перший екзаменатор, — я б задав ще одне додаткове?

— Прошу! Чого ж, — згодився той.

— Скажіть, юначе, а що таке історія? — хотів перелякати він Янчука.

— Історія? Це, мабуть, наукове вивчення подій минулого і сучасного, оповідь про хід розвитку суспільства та його закономірності, — згадав Петро твердження Віктора Платоновича. — Історія як наука існувала і в давні часи, але в переказах та легендах, потім попала в літописи та діаріуші, дійшовши так до наших днів...

— Вважаю, досить запитань! — заявив голова і написав проти прізвища «Янчук» оцінку «дуже добре».

— Ми згодні, — додали обидва екзаменатори.

— Це твій перший екзамен? — запитав голова усміхнено.

— Перший! — Петро не мав сили стримати радість у грудях.

— Так і продовжуй! Хороший учитель тебе вчив, — додав у спину Янчукові, який вклонився і попрощався вже від дверей.

— Ну, як там?.. Скільки у карточці питань?.. А що тобі попало? — посипались на Петра запитання в коридорі.

— Марниця! Три питання! Легкі! — випручався Янчук із юрби.

— Хотів би поговорити з тобою, — підійшов до нього незнайомий, коли він оговтувався біля вікна.

— Слухаю тебе, — розглядав Петро дуже пристойно вдягнутого молодика.

— Чи не згодишся, притишив він голос, — здати і за мене історію? Плачу наперед, скільки скажеш!

— Не можу, — поспівчував Янчук молодикові. — Не осуди! Декан мене особисто знає!

— Інша справа, — відійшов той.

«З історії я викрутився, Раїсо Ісаківно, — подумки звернувся він до редакторки. — А ось із мови й літератури — не маю певності! — направився на нижній поверх. — Та мушу йти, а там і Гриць появиться, то пообідаємо», — згадав товариша, який чомусь запізнювався.

Біля аудиторії з мови й літератури зібралося куди більше абітурієнтів, але сміливців, охочих іти на іспит, було мало. Петро тим скористався і, як лиш відкрилися двері, зайшов, не почувши заперечень. У великій просторій кімнаті сиділи за столами дві комісії: одна — праворуч біля вікна й дошки — чоловіча, друга — ген у кутку також коло дошки й вікна — жіноча. Янчук хотів пройти до дальшої комісії, але був покликаний на допомогу пухкій і розкішно вичепуреній дівчині, яку зауважив ще на пароплаві і яка тепер розгублено й спантеличено поглядала на дошку з написаним на ній реченням.

— Може, виручиш товаришку? — звернувся до нього один з екзаменаторів. — Спробуй щастя! — запросив Петра.

— А що треба зробити? — глянув Янчук на речення уважніше.

— Розібрати синтаксично й морфологічно: тип і ознаки речення, зв'язки слів і сполук слів у його складі, властивості окремих слів як частин мови, граматичну будову слів, особливості їх змінювання й творення, вираження властивих словам граматичних значень...

Перелік завдань окрилив Петра. Він неспіхом витер невірно розставлені розділові знаки і почав, не запинаючись, розбирати речення: підкреслив підмет і присудок, виділив складнопідрядне й складносурядне речення, перейшовши до окремих слів, назвав частини мови, одно — і багатоскладові, перелічив склади відкриті й закриті, пояснив наголоси й інтонаційне оформлення речення.

— Дякую, юначе! Вибирай картку і сідай готуйся! — звелів екзаменатор.

— А можна без підготовки? — несміло спитав, перечитавши питання, Янчук.

— Спочинь, дівчино, поки ми послухаємо твого товариша, — звернувся екзаменатор до дівчини.

— Складнопідрядні та складносурядні речення, їх характеристики та особливості, — прочитав Петро вголос, як дівчина відійшла.

— На це питання він, фактично, вже відповів, — встряв один із членів комісії. — Пропоную перейти до наступного.

— «Сон» і «Холодний яр» Тараса Шевченка, «Партія веде» Павла Тичини, — клекотала радість у Янчукових грудях. — Нашим генієм і мучеником «Сон» написаний чотирискладовою стопою у 1844 році в Санкт-Петербурзі. У поемі відображена поетова ідея селянської революції, як єдиного тоді засобу ліквідації царського кріпацтва і колоніального рабства, — Петро спинився, щоб звернутися до комісії. — Прочитати всю чи вибрати щось характерне?

— Вибери найхарактерніше, на твою думку, — запропонував старший із комісії.

«Церкви, та палати,

Та пани пузаті,

І ні однісінької хати.

Смеркалося... огонь огнем

Кругом запалало,—

Аж злякавсь я... „Ура! ура!

Ура!“ — закричали.

„Цу-цу, дурні! схаменіться!

Чого се ви раді!

Що горите?“ — „Зкой хохол!

Не знает параду.“...

За богами — панства, панства

В серебрі та златі!

Мов кабани годовані —

Пикаті, пузаті!..

Аж потіють, та товпляться,

Щоб то ближче стати

Коло самих: може, вдарять

Або дулю дати

Благоволять; хоч маленьку,

Хоч півдулі, аби тілько

Під самую пику.

І всі у ряд поставали,

Ніби без'язикі —

Анітелень. Цар цвенькає;

А диво-цариця,

Мов та чапля меж птахами,

Скаче, бадьориться.

Довгенько вдвох походжали

Мов сичі надуті,

Та щось нишком розмовляли

Здалека не чути —

О отечестві, здається,

Та нових петлицях,

Та о муштрах ще новіших!..

А потім