Ренсом Ріггз - Карта днів

сказав Джозеф. — Дуже веселий хлопець. Знаєш, що він сказав мені одного разу? Я щойно був повернувся з В’єтнаму, а тут він, весь такий, на цій великій старій машині…

— А що з дівчиною? — рішуче перервала його розповідь Емма.

Джозеф зупинився на півслові, стримуючи сміх.

— Ой-ой, — промовив Єнох, злостиво шкірячись. — Хтось на стежці війни.

— Дівчина… — обізвалась Алін. — Пам’ятаю, вони називали її Ві. Вона була дуже дивна.

— Завжди спокійна, — додав Елмер. — Завжди насторожі. На перший погляд здавалося, наче вона була протеже Ейба, ніби він хотів, щоб одного дня вона успадкувала його справу. Але інколи мені здавалось, що, можливо, саме вона була в них за головного.

— Я чув, одного разу вона сказала, що колись виступала в цирку, — додав Джозеф.

— А я чула, що вона була в національному балеті Росії, — сказала Ферн.

— А я чув, що вона виїхала на Захід, щоб стати ковбоєм, — сказав Реджі.

— А я чула, що вона вбила сімох під час бійки в техаському барі в петлі та мала тікати до Південної Америки, — сказала Джун.

— Просто якась авантюристка, — підбила підсумок Емма.

— Якщо вже так подумати, — розміркував Джозеф, розглядаючи її, — вона була трохи схожою на тебе. І справді, у першу секунду, коли я тебе сьогодні побачив, то подумав, що, можливо, ти це вона.

Я очікував, що, цілком імовірно, зараз в Емми з вух піде пара, тому нахилився до неї та прошепотів:

— Я впевнений, це не те, що ти думаєш.

Вона мене проігнорувала.

— Є її фотографія?

— Ось, — сказала Джун, розгорнувши потрібну сторінку та показавши пальцем на світлину в альбомі.

На фотографії Ві виглядала так круто, наче вона була з тих, про кого кажуть, що вони «їдять цвяхи на сніданок». Складалося враження, що вона, приміром, заробляла собі на життя, об’їжджаючи ведмедів-гризлі, і оце тільки щойно злізла з одного такого ненадовго заради того, щоби зробити цей знімок. Вона стояла зі схрещеними на грудях руками, високо задертим підборіддям та з викликом у погляді. І я не міг не погодитись із Джозефом — вона дійсно зовні була дещо схожа на Емму. Але вголос я цього не сказав.

Емма вдивлялась у фотографію, наче намагаючись навічно закарбувати обличчя тієї дівчини в себе в пам’яті. Якийсь час вона мовчала, а потім просто мовила:

— Окей.

Я бачив, як вона зробила над собою певне зусилля, щоби приховати в собі все, що вона відчувала; я майже бачив, як до її горла підступив клубок гіркоти, розпачу та гніву, і дівчина проковтнула його, не випустивши назовні, і той став повільно опускатись кудись у темні глибини. А потім враз її обличчя просвітліло, і вона всміхнулася до Джун — дещо занадто солодко — та промовила:

— Дуже дякую.

Джун захлопнула альбом.

— Добре, — сказала вона та пішла на своє місце, — бо моя їжа майже захолонула.

Через стіл до мене перехилився Реджі.

— Отже, Джейкобе, Ґанді навчив тебе всього, що знав? Полюванню на порожняків і всього такого? У тебе, напевне, є для нас якісь історії?!

— Не зовсім, — сказав я. — Я виріс, думаючи, що я звичайний.

— Він не розумів, що був дивним, аж до початку цього року, — пояснив Мілард.

— Гарненька історія, — озвався Елмер. — Отже, у тебе зараз катастрофічно прискорений курс навчання.

— Це точно.

— Правильніше сказати, більше катастрофічний, ніж прискорений, — устряв Єнох.

— А ти знав, що твій дід був одним із найперших двох дивних, котрих я зустрів? — запитав Джозеф. Він відсунув тарілку та відкинувся на спинку стільця, злегка погойдуючись на задніх ніжках. — На той час, у тисяча дев’ятсот тридцятому році, я ще був відособленим дивним та жив у Кларксвіллі, що в штаті Міссісіпі. Мені було тринадцять років. Батьки померли від «іспанки».[54] І я не мав щонайменшого уявлення про дивні вміння. Але я відчував, що всередині мене щось змінюється — то прокидалась моя здатність до «лозоходства», — а невдовзі по тому я відчув, що на мене щось полює. Та перш ніж воно встигло до мене добратись, це зробили твій дід із Ейчем. І вони привезли мене сюди.

— За багато років Ґанді та Ейч привезли сюди не одну дитину, — докинув Елмер.

— Але навіщо їхати так далеко? — запитав Мілард. — Невже там, де ти виріс, не було ближчих петель?

— Не для «лозоходців», — відповів Джозеф.

Я глянув на обличчя моїх друзів, і мені здалося, що всі вони хотіли запитати одне й те ж.

— Отже, тут можуть жити тільки «лозоходці»? — поставив я спільне для всіх нас запитання.

— Ой, ні-ні-ні, ми не такі, — запротестувала Ферн. — Ми до нашої петлі пускаємо дивних будь-якого типу, — і вона показала на будинок у кінці двору: — Сміт, що он там, «вітротворець». Мосс Паркер, чиї двері поряд, «телекінетик», але тільки щодо продуктів харчування. Це стає в пригоді, коли треба накрити на стіл.

— Доволі чимало років у нас тут був один хлопчик, який умів перетворювати золото на алюміній, — сказала Джун. — Правда, це вміння не мало великого попиту.

— Однак бувають такі петлі, куди не допускають сторонніх, — сказав Елмер. — Вони одразу ж вас проженуть.

— Вони не довіряють нікому, крім дивних, схожих на них, — додала Алін.

— Але ж ми всі дивні, — сказала Бронвін. — Хіба цього не досить?

— Схоже, ні, — відповів Реджі. Він кинув шматочок хряща в траву, і його цуценя пострибало до того місця.

— Хіба це не суперечить законам, якими імбрини забороняють жити в петлях виключно однотипним дивним? — запитала Бронвін.

— Звісно, ні, — сказав Єнох. — Згадай «вівцемовців» у тій монгольській петлі чи містечко «літунів» у Північній Африці.

— Є повно причин, через які однотипні дивні можуть збиратись разом, — сказав Мілард. — Приміром, я знаю про кілька спільнот «невидимок».

— Ой, — промовила Бронвін. — А я думала, це незаконно.

— Розділення за вміннями не рекомендується законами імбрин, тому що воно може сприяти клановому мисленню та невідворотному конфлікту, — пояснив Мілард. — А от, що точно заборонено, так це закриті петлі, у котрих