Джессіка Таунсенд - Невермур. Випробування Морріґан Кроу

освітлені кімнати всередині, яких не торкнулися руйнації Сквола; мальовнича картинка нормального життя родини Кроу.

Зовсім близько до Морріґан її батько, мачуха та Бабуся сиділи в зручних кріслах вітальні, не знаючи, що маєток Кроу перетворюється на руїни навколо них. Айві годувала одного з дітей, а Корвус заколисував другого. Бабуся читала. У каміні палав вогонь.

— Я справді повинен пояснювати? — спитав Сквол, підходячи до неї, спантеличений і задоволений водночас. — Міс Кроу, ти Дивосміт. Точнісінько як я.

Від цих слів Морріґан похолола. Вона відчула мурашки на спині, такі холодні та справжні, наче її шкребли крижані пальці.

«Дивосміт. Точнісінько як я».

— Ні, — прошепотіла вона, а тоді сказала твердіше: — Ні!

— Ні, справді ні. — Він похитав головою. — Не зовсім як я. Але одного дня — якщо будеш старанною і багато працюватимеш — ти зможеш наблизитись до цього.

Морріґан стиснула руки в кулаки.

— Я ніколи не стану такою, як ви.

— Це дуже мило, якщо ти думаєш, що справді маєш вибір. Але ти такою народилася, Морріґан Кроу. Ти стоїш на стежці, яку не можеш змінити.

— Я ніколи не стану такою, як ви, — повторила Морріґан. — Я ніколи не стану вбивцею!

Сквол пирснув сміхом.

— Це те, чим ти вважаєш Дивосміта? Знаряддям смерті? Думаю, частково так і є. Руйнація і творення. Смерть і життя. Весь набір у твоєму розпорядженні, тільки б ти знала, як це використовувати.

— Я не хочу цього використовувати, — крізь зуби сказала Морріґан.

— Ти така жахлива брехуха, — сказав Сквол. — Тобі треба навчитися краще обманювати, міс Кроу. Також маєш навчитися того, що ми будемо називати Мерзенними Мистецтвами Справжнього Дивосміта, і я радо стану твоїм учителем. Почнімо перший урок.

Сквол ступив у кімнату і прошепотів щось, чого Морріґан не розчула. З камінної решітки піднявся вогонь і швидко поширився кімнатою, колом оточуючи родину Кроу. Через секунди вітальня мала спалахнути, від штор до килима. Родина Морріґан спокійно сиділа, не здогадуючись про небезпеку, яка нависла над ними.

— Зупиніться! — Морріґан перекрикувала рев полум’я. — Будь ласка, облиште їх!

— Яка тобі різниця? — глузливо посміхнувся Сквол. — Ці люди ненавидять тебе, міс Кроу. Вони звинувачували тебе в усьому поганому, що відбувалося з ними. Коли ти померла — коли вони подумали, що ти померла, — вони відчули полегшення. А через що?

Вогонь підкрадався все ближче до Кроу. З чола Айві скотилася краплинка поту, але сама вона, здавалося, нічого не відчувала. Морріґан спробувала щось підняти — камінець або шматочок обваленої стіни, — щоб кинути в Айві, або Корвуса, або Бабусю, і попередити їх. Але вона не могла нічого взяти. Її рука проходила крізь матерію.

— Через прокляття, — продовжував Сквол, — якого ніколи не існувало.

Морріґан ковтнула клубок у горлі, дивлячись крізь вогонь.

— Як це — ніколи не існувало?

Він засміявся.

— Прокляття було лише зручним способом пояснити, чому ви всі, народжені на Вечоріння, маєте таку прикру звичку відходити у вічність до того, як досягнете проблемного віку. До того, як почнете нападати й жерти надто багато моєї дорогоцінної дивії, наче маленькі жадібні блискавичники, якими дехто з вас може стати. Я не міг ні з ким ділити джерело енергії, яке зробило мене непристойно багатим і могутнім. Якщо я єдиний власник дивії, уся її сила залишається зі мною. Звичайно, я мав усувати можливі загрози. Ти не можеш мене звинувачувати через це. Це просто вміння добре вести бізнес.

— Немає ніякого прокляття, — сказала Морріґан. Вона нарешті зрозуміла. Юпітер казав їй, але вона не вірила. — Ви і є прокляття.

Сквол продовжував, ніби вона нічого не сказала.

— За багато років прокляття зажило власним життям. Люди все так драматизують. Колись давно ви, маленькі мерзотники, викликали жаль та співчуття, коли у вас забирали ваші незначні життя в такому ніжному віці. Але в якийсь момент справжня огидна природа людей випливла, і люди почали вважати їх за зручні відводи зла. Тих, на кого можна вказувати пальцем, коли стається щось погане. Чому в мене не вродив урожай? Це прокляте дитя. Чому я втратив роботу? Це все прокляте дитя. Скоро проклятих дітей почали звинувачувати в усіх лихах і негараздах. Легенда міцніла й міцніла, доки прокляті діти стали не лише бідою їхніх родин, а й отрутою для життя всіх інших.

Сквол узяв дитину з рук Корвуса. Той залишався незворушним, його очі були ніби скляні та незрячі, і в них відбивалося яскраве оранжеве полум’я. Вітальня перетворилася на піч, і з вогню здіймалися величезні хмари диму. З диму почали з’являтися рухливі чорні постаті, які спліталися з язиками полум’я. Морріґан почула завивання. Вона здригнулася.

Дитина намагалася схопити Сквола за носа маленькими пухкими пальчиками. Дивосміт скорчив гримасу, і маленький хлопчик зі сніжно-білим волоссям вибухнув сміхом.

— Як бачиш, міс Кроу, це не через мене ваша родина не любила вас. Вони самі це все зробили. — Він узяв ручку дитини й помахав їй нею. — Убити їх для тебе?

— Ні! — закричала Морріґан. — Благаю — ні!

Сквол випустив дитину з рук, але замість того щоб упасти, вона плавно спустилась на підлогу. Морріґан повинна була щось зробити, якось зупинити його, але як? Що вона могла зробити через Павутиння? Вона була безсила.

— Ні? Точно? Не думаю, що тобі варто вірити. — Він спостерігав за нею з легенькою посмішкою на вустах, дражнячись. — Скажи мені, маленьке вороненя. Як ти гадаєш, чому я залишив тебе живою?

Морріґан нічого не відповіла. Навколо них набирали обрисів Переслідувачі з Диму й Тіні. Собаки гарчали, і вершники без облич виростали з вогню й оточували беззахисну родину. Ближче і ближче, чекаючи на наказ Сквола. Чекаючи, щоб убити.

— Я знищив стількох інших. Усі ці роки я був таким терплячим, чекаючи на когось правильного. Інший би здався, але я знав… знав, що ти прийдеш. Що одного дня дитина, народжена на Вечоріння, підніметься, щоб зайняти моє місце. Дитина, повна темних обіцянок, в очах якої я бачитиму своє відображення. Мою справжню заслужену спадкоємицю. — Його голос був такий м’який, а посмішка — така щира, що на якусь мить Морріґан побачила в обличчі цього божевільного свого друга, містера Джонса. — Я бачу тебе, Морріґан Кроу, — прошепотів він із блискучими очима. — У твоєму серці ховається чорний лід.

— Ні! — закричала Морріґан. Щось усередині відштовхувало її від Сквола, як в океані наростає хвиля.

Раптом вона перетворилася на неї — живу хвилю люті та страху. Вона не така, як він, і ніколи такою не стане!

Морріґан позадкувала й інстинктивно підняла руки, піддаючись своїй внутрішній хвилі.

Яскраве, сліпуче світло заполонило кімнату, знищуючи Переслідувачів з Диму й Тіні і гасячи полум’я