Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Одна річ, оті вбивства через ревнощі, і зовсім інша — продумане полювання на дівчат… Хоча — конфліктний, соціально не адаптований, весь час у стані тривоги і пошуку чергового коханця дружини — цілком схоже на обсесивно-компульсивний розлад…
Або ж Субота — теж у переліку (хоч за словами Оксі, «то було недовго і несерйозно»). На перший погляд, він узагалі не схожий. Телепень у мера на побігеньках. Звичайний хитрий мусор, схильний до алкоголізму. А з іншого боку — цей вічно зацькований погляд з-під лоба… «Він трохи схожий на Онопрієнка!» — подумав Андрій і випив іще. Подумав, що зовнішність не можна вважати ознакою серійного вбивці, але відмахнувся від цієї думки і налляв іще. Чому б не почати з Суботи! Або з Арсена… Байдуже, з кого! Обох вивезти на середину річки — і у воду! Хто перший зізнається — той і маніяк…
«Це банан, капрале… — сказав собі Андрій, втомлено прикриваючи очі. — Це банан… Завтра вранці ти міг повернутися сюди з опергрупою. Натомість усе просрав…»
Здається, Андрію ще двічі міняли карафку, а потім йому спало на думку подрімати просто на столі, і він полинув у сумбурні уривки снів.
В одному з них посеред річки в човні стояв, випроставшись на повен зріст, сивий чоловік у довгому червоному плащі.
Чоловік у Червоному, тримаючи обіруч весло, намагався підігнати до себе стару картонну теку, що плавала у воді. Тека набубнявіла, занурилася у воду приблизно на пів метра і підпливати до човна ніяк не хотіла. Щоразу, як до неї торкалося весло, вона вперто вертілася на місці й занурювалася чимраз глибше. Тоді Чоловік у Червоному на мить завмирав, ледь піднявши ресор над водою, і чекав, щоб течка спливла знову. Та вона вочевидь знала собі ціну і робила це не відразу. Чоловік у Червоному стиха лаявся, але терпів. І коли коричневий бік теки знову вигулькував у темній річковій воді, він укотре м’яко підштовхував її веслом. Нарешті папка підпливла ближче, і Чоловік у Червоному мерщій відкинув весло в човен. А вона, наче цього й чекала, стрімко пішла на дно. З розпачливим «хех!» він упав на живіт і по плече занурив руку в крижану воду, ризикуючи перекинути човен. На мить завмер із зосередженим обличчям, а тоді крякнув і жбурнув на дно човна наскрізь промоклу теку, а сам важко опустився на лавку.
На папці чорним фломастером було виведено:
ГАЙСТЕР АНДРІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ
1987–2017
Коли Андрій розплющив очі, в голові й далі вертілося рішуче «А хрін вам!», але він уже не міг пригадати, з якого приводу це подумав. Щось щодо напису на течці… Якого напису… На якій течці… Кому — «вам»…
Голова досі лежала на столі, а спина затерпла і боліла. Насилу сфокусувавши погляд, він побачив перед самісіньким носом якийсь темний предмет невизначеної форми. Андрій кілька разів кліпнув і негайно відчув запаморочення. Він був п’яний. Дуже п’яний. Знову ледь приплющив очі. Було, як і раніше, гамірно. Крізь ритм музики, що віддавав у вухах, і рівномірний гомін голосів пробився паскудний жіночий сміх. Пора в готель. Поки його номер не зайняли, ахаха… Він знову розліпив повіки і втупився на темний предмет на столі. Похмурився, наводячи різкість.
За кілька сантиметрів від його обличчя стояв чийсь лікоть.
Андрій плавно випрямився, пильнуючи, щоб світ довкола не перекинувся. Навпроти нього, вбраний у темний бушлат і в незмінних дзеркальних окулярах-крапельках, сидів знайомий бармен із потяга.
— Це ти? — п’яно промимрив Андрій.
— Тобі видніше! — бармен реготнув.
Він сидів, безпристрасно відвернувши лице кудись у стіну. Не повертаючись, спритно намацав чарку і налив собі з карафки.
— Ну, що там, — запитав він по-приятельському, — знайшов убивцю?
— Звідки ти знаєш про вбивцю? — здивувався Андрій.
Язик заплітався, сфокусувати зір насилу вдавалося. Бармен залпом випив і скривився.
— Усі знають про вбивцю, — відказав він і занюхав рукавом. — Тільки тобі не кажуть.
— Не знайшов, — Андрій хитнув головою.
— А маєш ідеї?
— Таємниця слідства…
— Значить, не маєш, — кивнув бармен і підчепив виделкою шматок оселедця.
— Чому відразу «не маю»! — обурився Андрій.
— І хто ж це? — хитро спитав бармен.
Андрій насупився і зажуривсь. Думки самі собою повернулися до переліку Христининих «колишніх», де, крім Арсена і Суботи, нікого знайомого. Враховуючи, що в ніч убивства обидва були на площі, то виходить, що один із них… Якщо, звісно, воно взагалі було — вбивство… Чи, може, він приїхав не в те селище? У пам’яті виринув зал адміністрації, що заходився сміхом, — невидиме море знущальних поглядів. Він один проти всіх. І всі проти нього, окрім Ксенії… «І лікаря, — подумав Андрій. — Лікаря теж слід перетягувати на свій бік».
— А це, до речі, ідея! — кивнув раптом бармен.
— Яка? — не второпав Андрій.
— Про лікаря! Як уже кого перетягувати — то чому б не його!
— Я це вголос сказав? — здивувався Андрій.
— Це написане на твоєму обличчі, — запевнив бармен. — Я взагалі не розумію, чому ти маєш тягнути цю лямку сам. Помітив, що всім, окрім тебе, начхати?
— Не те слово! — погодився Андрій.
— Усі живуть звичним життям і вусом не ведуть! — вів далі бармен. — А ти? Ось коли ти жив звичайним життям?
Хмільний шум у голові, здається, перекривав навіть горлання музики, та останні слова бармена зачепили Андрія за живе, і він щосили старався не втратити нитки розмови.
— Не знаю… — звів плечима Андрій. — А звичайним — це яким?
— Ну… Для початку, це коли не хочеться напиватися на самоті, — бармен налив чергову чарку і підсунув її Андрюсі. — Як там кажуть? «Не зважай на наші гріхи і благоволи обдарувати миром»! От тільки тебе обдарувати, здається, забули. А декого — прошу дуже!
Значення останніх слів Андрій не збагнув. А може, бармен занадто витіювато висловлювався.
— Щось я не дуже…
— Кажу тобі, грішать, як сучі діти, — стишивши голос, мовив бармен і кивнув на компанію, яка відпочивала поряд. — І що? І нічого! Живуть собі. Танцюють знову ж таки! Це, по-твоєму, справедливо? Ти місця собі не знаходиш, а в них — усе норм! Хіба це у твоєму селищі завівся маніяк? Хіба у твоєму будинку зникла дитина? То чому вони мають завтрашній день, а ти — поняття не маєш, з чим прокинешся?
Бармен нахилився вперед, і Андрюха побачив у його окулярах відображення власних розгублених очей.
— Несправедливо… — відповів він, і відчув тупий і тягучий біль через цю кривду.
— Чому вони мають мир, якого не заслужили, а ти не маєш? — напосідав бармен. — Тому що кожному своє?
— Ненавиджу, коли так кажуть…
— От! Юпітеру — все, що хочеш, а бику — у найкращому разі батіг! З якого дива, питаю?
Бармен відкинувся на спинку і зняв окуляри. Його очниці темніли проваллями непроникної чорнильної порожнечі.
— Надінь, — сказав він, простягаючи Андрію.
Андрій витріщався на моторошну чорноту в барменових очах і думав, що ж такого з ним сталося. Покірно начепив на себе його окуляри, навіть не запитавши нащо. Скельця були такі темні, що крізь них зала ресторану здавалася
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Я бачу, вас цікавить пітьма», після закриття браузера.
