Джулія Квін - Герцог і я, Джулія Квін

ліжку, ковдру сповзло з плечей. Тремтячими пальцями вона запалила свічку зі свого боку.

Саймон розплющив очі, спитав сонним голосом:

— Що трапилося?

Дафна нічого не відповіла. Тільки пильно дивилася у бік вологої плями на простирадлі з краю ліжка. Його насіння.

— Дафф? — повторив він.

Вона раптово зрозуміла: він брехав їй! Так, обманював, коли казав, що не може мати дітей. Саймон теж сів у ліжку.

— Дафно, в чому справа? — стривожено спитав він.

Хотіла вона знати: його стурбований тон теж фальшивий? Теж чергова брехня?

Вона вказала пальцем у бік плями на простирадлі.

— Що це? — спитала вона ледь чутним від стиснення і суперечливих почуттів голосом.

— Про що ти говориш?

Він простежив поглядом, куди вона вказувала, та нічого не зрозумів.

— Саймоне, — сказала вона, — ти казав, що не можеш мати дітей. Чому?

Він заплющив очі. Потім відчинив знову, але нічого не відповів.

— Чому, Саймон? — То був уже не напівшепіт, а крик.

— Яка різниця чому? Причина не відіграє ролі.

Тон був досить м'яким, його можна було з натяжкою навіть назвати пробаченням. Проте вона відчула, як щось зачинилося в її душі. Якісь дверцята.

— Йди звідси! — сказала вона, не дивлячись на нього. Він розкрив рота від подиву, але не прийняв серйозно її слова.

— Це моя спальня, — заперечив він. — В моєму будинку.

Вона не прийняла жарту. (Якщо це був жарт.)

— Тоді піду я!

З цими словами вона вискочила з ліжка, загорнувшись у простирадло. Саймон кинувся за нею.

— Ти не смієш йти з цієї кімнати! — прошипів він.

— Ти мені брехав увесь цей час! — почув він у відповідь.

— Я ніколи…

— Ти брехав мені! — повторила вона, переходячи на крик. — І я ніколи не пробачу тобі цього!

— Дафно! Опам'ятайся! Що ти…

Вона не слухала його і продовжувала говорити в крайньому ступені збудження, що було видно в напівтемряві на її обличчі.

— Ти скористався моєю дурістю… моїм повним незнанням… незнанням інтимних сторін подружнього життя…

— Любовні стосунки, — майже машинально поправив він: вимовлені нею слова здалися йому чужорідними в її вустах.

— «Любовні» — це не про нас! — запалом кинула вона у відповідь.

Його злякали її вибух, розпач та злість у голосі. Йому було шкода її, і водночас у ньому зростало роздратування. Він не розумів причини такої глибокої образи… обурення. Не знав, як її заспокоїти.

Розгублений, він стояв посеред кімнати, теж не зовсім одягнений. Сцена для стороннього ока могла виглядати досить комічною, якби не драматичне напруження почуттів.

— Дафно, — почав він повільно, намагаючись стримувати досаду, що рветься назовні, — можливо, ти все-таки спокійно поясниш, в чому справа? Які звинувачення ти…

— О, ми продовжуємо грати в ту саму гру? — уїдливо запитала вона. — Прекрасно. Тоді дозволь я розповім тобі одну казку… Жила-була…

Такої обурливої, ображеної, такої впевненої у своїй правоті він її ніколи не бачив. Це було страшнувато.

— Дафно, — сказав він благаюче, — не треба так… Заспокойся і поясни просто, що сталося.

Його смиренний тон на неї не подіяв.

— Жила-була, — ще голосніше повторила вона, — одна дівчина. Назвемо її Дафною.

Він поспішно пройшов у свою туалетну кімнату і накинув халат — мабуть, розуміючи, що не всі одкровення можна вислуховувати, перебуваючи у напівоголеному вигляді.

— Дафно, — повторив він, стоячи у дверях, — це нерозумно… Те, як ти поводишся.

— Добре, — раптом погодилася вона. — Обійдемося без казок і скажемо прямо: ця дівчина, тобто Дафна, дуже погано знала життя. Була неосвічена багато в чому…

Саймон знову наблизився до неї, склав руки на грудях із покірним виглядом, приготувавшись слухати.

Дафна продовжувала:

— Вона нічого не знала про те, що відбувається… що має відбуватися між чоловіком і жінкою… Якщо не вважати того, що якщо вони знаходяться разом у ліжку, то як результат цього народиться дитина…

— Досить, Дафно! — крикнув Саймон. Вона не подала вигляду, що почула. Тільки полум'я в темних очах стало ніби ще шаленішим.

— Проте вона знати не знала, ця дівчина, як саме дитина починається, перш ніж з'явиться на світ, і тому коли чоловік розповів їй, що не може мати дітей…

— Досить, Дафно! Я попереджав тебе до весілля. Надав тобі повну свободу у вирішенні, і ти не смієш докоряти мені. Чуєш? Не смієш!

— Ти зумів викликати в мені жалість… страх за тебе!

— Ось у чому ти дорікаєш чоловікові! Що ж, дякую.

— Заради Бога, Саймоне, ти чудово знаєш, що я напросилася на цей шлюб зовсім не від жалю до тебе.

— А чому?

— Я любила тебе. — Тон, яким це було сказано, і те, що вона вживала дієслово «любити» минулого часу, змусили його похолонути. — І ще, Саймоне, я, звичайно ж, не хотіла… не могла допустити, щоб ти через мене, а також з вини своєї дурості та впертості втратив життя…

Він нічого не заперечив, тільки продовжував важко дихати, дивлячись на неї здивовано обуреним поглядом.

Вона знову заговорила:

— Тільки не звинувачуй мене, що я брешу. Я просто не вмію цього і завжди говорила тобі чисту правду про свої почуття. А ти… ти сказав, що не можеш мати дітей… Хоча правда, що ти не хочеш їх мати.

Він і тепер нічого не відповів, вважаючи, що відповідь можна прочитати в очах. Однак вона, мабуть, так не рахувала. З тією ж непримиренністю у погляді і в голосі вона зробила крок туди, де він стояв, і промовила голосно і виразно:

— Якщо ти справді не можеш мати дітей, то для тебе не становить жодної різниці, куди… де… ти залишиш своє насіння. Чи не правда? І в цьому випадку ти не став би всі ночі так турбуватися про те, щоб воно… щоб воно не потрапило до мене…

Вона замовкла. Мовчання було важким.

Він заговорив першим.

— Ти нічого не знаєш про це, Д-дафно, — промовив він роздратовано,