Віталій Юрченко - Пекло на землі, Віталій Юрченко

то й зовсім стала мокруватою доріжкою. І зраділи ж ми, ставши твердо на шлях, давно небачений. Кожний бадьоро глянув уперед, не зиркаючи щохвилини під ноги. Здавалось, що такою дорогою йшов би не відпочиваючи аж до рідного краю.

Надвечір були на Лузі. Тут радість і захоплення. Побачили будови, живих вільних людей. Хоч і не такі вони, як у нас, – дикі, чудні, а все ж таки живі, вільні творіння – зиряни. Не багато їх – людей, хаток 6 – 8, але є життя.

Розкватирювались, розляглися по сухих хатках: вівсяник, молочко таке смачне за 6 – 7 місяців, розпитування, розповіді. Хлопці віджили і раді, Боже як, що хоч на день вирвалися з усевлонської ями.

Зазнав я труду, поки впорався з завданням: найшов на березі Лузи «продбазу[61] Усевлону». Це – великий намет, а в ньому мішки муки, крупів, черевиків, посилки й сіно для трьох пунктів – 10-го, 11-го, 12-го. Все лежало в безладді, перемішане, перекидане, замокле, заболочене. Варта й догляд – 2 конвоїри, тільки спали по черзі коло намету та вибирали найпривабливіші посилки й смакували, а що мука замокла, посилки гнили на болоті, – це їх не обходило.

Довго я перекидав кучу та відшукував свої посилки. Коли б охота – бери сміливо не свої, а кращі, цінніші, більші – ніхто б нічого не закинув. Багатьох своїх таки не відшукав, бо раніш від мене були з 12-го пункту й брали, певне, не за списком, а на око.

Відібравши своїх 139, сів на березі спочити. Переді мною плескали хвилі каламутної води, скроплюючи краї шатра. Незмірна широчінь, крижини, що шмалко гналися за течією, вразили немило. Треба бути добрим плавцем-спортсменом, щоб таке море перескочити. А його не минеш, куди б не вдарився втікач. Схиливсь над берегом – вода, як лід.

– Що, пареньок, вода не вбуває? – звертаюся до вартового.

– Кий біс! От третій тиждень тут качаюсь, а вона все хлюп – та й хлюп. І хто його зна, чи спаде коли, як тут кругом-кругом болото.

– Купатись скоро будете? – натякаю.

– Кий біс! Не так скоро. Один мені казав, що аж під Петра можна встромлятися у воду, та й то не завжди. Часами й серед літа буває крига у воді, як перепадуть морози. Тут і в липні зима випадає.

– А яка глибочінь у річці?

– Хто знає. Ідуть частенько плоти, то бовтом дна не дістають. Видать, жабі є де заховатись.

Не мало мороки мав я, поки наладнав транспорт.

Зв’язковий торочив про якусь маленьку баржу, що має піти з Лузи на Льохту, цебто до нашого пункту. Не допитався я про це ні в кого; кажуть, колись буде, а посилки, як кров з носа, зараз треба взяти, бодай частину.

Вдарився до зирян, чи не згодились би вони. Багато з них знає російську мову, і легко було домовитись. Стали й вони обмірковувати; пробували всякого (охота була, бо давав я добрі гроші): і лодками, і волоками, і на «телєгє». Взяли останнє. За моєю розповіддю пригадали, що недалеко від нашого пункту – км 20 – живуть два зиряни, а до них є шлях, хоч і вузький. Згодились 5 «телєг».

І другого дня трьох зирян та дві зирянки, навантаживши повні «телєжки» в одного муцака, рушили вузенькою доріжкою. Тяжка була їзда. Що півкільометра зупинялись і прочищали шлях.

Група з черевиками пішла з конвоїром уперед і, за розказом зирян, мала нас ждати на ніч у порожній колибі над Льохтою. Кожний в’язень дістав по 10 пар на плечі і таскав, як навантажений верблюд. Не один з них кляв ту хвилину, коли вхопився зі згодою йти в таку подорож. Вісімнадцять «казьонних» черевиків (по парі одягнули всі з місця) ніяк спокійно не лежали на плечах: зсувались на боки і збивали носіїв додолу, стукали їм в плечі, закривали очі, заступали шлях, а 2 пуди розгойданої ваги разом на 70-кільометровій дорозі притискали до землі, виснажували слабосилих людей. Тяжкий і довгий був то спосіб транспорту.

Я йшов за возом з одним зирянином. Він добре говорив по-російськи, був за війни у Полтаві, знав про «малоросів», чував про Усевлон, тому балачка з ним завелась цікава. Зирянин частував махрою, щиро нам співчував, бо знав про наше життя. Він кілька разів підночовував утікачів з Усть-Сисольська і мені про те натякав.

Ночували в землянці всі. Було весело, наче на свободі.

Другий день був трудніший. Дорога щораз гіршала. Коло колиби лісових зирянчуків спочивали. Дивувались, що від нас недалеко живуть вільні сусіди. То чи не один з тих зирянчуків, що бачили ми зимою коло мосту. Поїли в нього всю сушену рибу, м’ясо, брукву (ніби бульба або солодка редька) і далі. Йти стало ще гірше: людям трудно, – а муцакам?..

Прочищали берегом дорогу за кожних декілька кроків, об’їздили прірви кильометрами, перекидалися не раз. Жалко було дивитися, як мучилися люди й коні.

Коли були від пункту верстов 12, я зупинив своїх, порадився з конвоїром і вирішили відпустити добрих зирянчуків. Розплатився, вони дали весь свій тютюн і щиро розпращалися. Зирянин нагадав, де його хата. Коли б що до чого – він перевезе. Себто, що коли б я хотів «чемере» (тікати), як він висловився, то на той бік Лузи перевезе і шлях до залізниці покаже. Я записав прізвище, може справді людина пригодиться.

Група понесла черевики і мала сказати на пункті, щоб вислали 100 чоловіків за посилками. Зі мною залишився Блажків. Він ніби пристав. Тут мали ми час наговоритися.

Пригадую собі долину, де ми лежали на посилках й мріяли про недалеку втечу. Говорили сміливо, голосно, не боячись нікого.

– А куди ж остаточний напрямок наш буде? – запитав Блажків.

– За кордон, – без надуми відповів я.

– Тільки туди, – підхопив заохочений Блажків. – І знаєш, не треба гаятись, бо тут літо 1 ½ місяця. А я хотів би ще цієї осени на університет у Львові записатись; і так рік змарнував.

– Еге, хлопче, – усміхнувся я, – про що ти мрієш. Коли б вирватись звідсіль, а років ще буде: не цей, то той. З цього пекла варто й три роки утікати, щоб лиш чоловік живий зостався. Робити треба обережно, щоб замість Львівського університету та десь у «штрафізоляторі» не гнити.

Умовилися в перших днях червня тікати.

Аж опівночі прийшли власники посилок і, наче матері рідних дітей, брали до рук, оглядали три місяці очікувані посилки.

На ранок принесли їх на пункт і здали начальству. Воно переглянуло, чи нема чого нецензурного і після довгої крутанини та вимотування в’язням нервів – роздало.

Страшні були продукти й речі: ріжні коржики густою цвіллю взялись, товщі посмерділись, а білизна, одяг перегнили. Проте їли й цвіле, смердюче; смакувало, бо товщів давно не бачили.

IV ДУША РВЕТЬСЯ НА ВОЛЮ

Весна запанувала остаточно. Земля