Віталій Юрченко - Пекло на землі, Віталій Юрченко

допомагали підганяти урок. До речі, десятник Сосюра (пізніш утік з великою партією) розумів мене і полегшував роботу в усякий спосіб: менший метер при завданні, більший при здачі стіс напиляних баланів. Тим часом праця посувалася так мляво, люди були такі слабосилі, що я, незвичний до фізичної праці, цілком не відставав би. Більше працював язиком: говорив уже не як обов’язаний казьонний воспітатель, а словами – духом рядового каторжника. В партії Сосюри не було ісотівців (співробітників ICO). Часами було навіть весело, особливо як випадали соняшні дні.

А йшло до того. Сніг злізав, залишивши лише низинами покороблені сірі кущі; сіра глеювата земля всякала воду, сохла, місцями можна було й лягати, хоч долини залиті водою. Якась розвіяність охоплювала, навівала душу. Так хотілося не бачити, не відчувати над душею конвоїра, не ставати на провірку, не підійматись в чортів голос на розвід. Інстинкт сам говорив: готуйся, не дрімай, тікай відсіль.

І що теплішало на дворі, то сильніше буяла в душі радість-надія про недалеку втечу.

Думав про неї не я один. Кожний шукав компанійонів; багато втікачів – незручно, а самому – страшно, небезпечно.

Одного дня працював разом з Блажковим. Цілий день складали плян: розходились думки. Він пропонував на північну Двину, Сухону, Юг, а там десь пароплавом до Вологди. У мене була орієнтація лісовим – ближчим шляхом – Котляс, Вятка, Ярославль, Москва. Цей маршрут схвалював і Верещенко, може тому, що шлях держав на Кубань. До того ж я очікував зв’язку з Зенченком.

Ексцеси на пункті майже вщухли, певне, перед бурею. Кожний наче погодився з долею, але мотав тихцем на вус. Найбільші блоти-горлохвати, що тижнів кілька тому «бузили» за все: за харчі, за одежу, за великі уроки – тепер притихли, немов їм велику полекшу зроблено, хоч було навпаки – хліба не вистарчало, каша вийшла, одна гнила риба, не стало навіть отих паршивих лаптив. Боса команда кожним днем збільшувалась.

19 травня.

Вирушило 20 чоловік на 10-й пункт по лапті. Всякому хотілось піти – світа побачити, але хто пішов, – не рад був. Як під вечір другого дня вертали назад, здавалось, що то каравана верблюдів суне: на кожного нав’ючили, як на вола, що ні поглянути перед себе, ні головою повернути, позадрипувалися, намучились за трьох дурних, не оден з тиждень шиєю повернути не міг.

21 травня.

Приїхав конем з Лайнської бази зв’язковий, привіз кілька газет і сповістив, що на Лайні (пристань Лузи верстов 70 від нас) для нашого пункту чекає 200 пар черевиків і 180 посилок. Забрати їх звідтіль і доставити – це справа пункту.

Не знав Шібанов, кого заставити читати газети в’язням, і прикликав мене. Я відмовлявся тим, що наробився.

– Завтра будеш отдихать.

Тобто знов я став «воспітателем».

Три вечері я читав газети. Слухали всі уважно. Читалось славнозвісне Сталінове «Галавокруженіє ат успехов», де він розбивав азарти ярих колективізаторів і всю вину за провал колективізації звалював на низових комуністів.

– Бодай би йому, сукиному синові, мозок закрутився, – висловлювалися в’язні-селяни.

– Бач, наробив, гаспид лихий, шуму, понакачував їм дурні голови, що в них дійсно закрутилось, а тепер, мовляв, це не я, не ЦК винен – це вони, оті низові колективізатори.

– Це так, як тому Рябкові: раніш гнуздав їх, що слабо колективізували, а тепер гріє, що вже занадто розперезалися на колективи, перекапустили.

– Нагадався в горах, як… загнав тисячі безневинного народу. Чекай. Тобі ще не то голова закрутиться, – затрясеться і в печінках, чекай.

Такі розмови та репліки йшли довго у кожнім шатрі під час і після мого читання. Одну з них підслухав Шібанов і вчепився до мене, що я «вместо пропаганди саветской палітікі – падстрекаю заключонних к вазмущєнію протів правітєльства і партії».

Я обурився, перестав читати й обіцяв написати в участок, що старший охорони перешкоджає культроботі.

Шібанов, видно, злякався ходу з мого боку, і заспокоїв мене, що йому лише так видалось, а щоб я не припускав, що він мене в чомусь підозріває чи взагалі щось проти мене має – пустив мене в «командировку» до Лузи.

Це була несподівана приємність. Піти в далеку «командировку», хоч на час вирватися з пунктівської ями страхіть і страждань – щастя в’язневі.

24 – 29 травня.

Дні теплішають. Весна поступає непомітно, крадучись через ліси-нетри. Ще вчора непевні були в ній, мріяли про неї, а сьогодні вона виявила свої права і нищить зимові останки. Теплий, лагідний вітер, сонце хвилинами припікає не гірше, як десь в Одесі. А день – вічність, повних 20 годин; ляжеш, не встигнеш очі сплющити, як уже день. Уроки наче менші стали, бо тож, Господи, є коли їх виконати. За дня виходять, за дня й приходять. Весна подає сили, підбадьорує.

Підвезли муки, печуть хліб, варять кашу. Знову приходять листи, посилок очікуємо. В’язні, вирішили на свої кошти їх перетранспортувати. Зв’язковий потішив, що на Лайні можна найняти підводи й допровадити їх до Льохти. Склали гроші й доручили мені перевезти посилки до річки.

До походу довго готувались: злагодили човна переправитись через Льохту, підібрали 22 надійних в’язнів, щоб і здорові, і «чортової думки» не мали, виробили плян, де заночувати, як посилки доставити, зібрали на них по 2 карб. грошей від кожного, вручили мені уповноваження і гайда з конвоїром.

Ніхто, крім зв’язкового – провідника, не знав, куди йдемо, проте йшли охочо, незважаючи на дорогу. Вона була жахлива; хоча сніг зліз, та друга біда. В снігу плавали, а тепер – скачем, ломимося.

Ви не можете уявити, що то за дорога лісом. Ми звикли: ліс, травичка, холодок. Ідеш, утомився, приліг, відпочив… Приємність, прохід, насолода! Та чортового батька тут приляжеш. Де ступив – там вода по коліна. А зашпортнешся, то вскочиш у трясовину по саму шию. Сам ідеш, гляди – і збився з шляху, бо ліси ще непочаті, дикі, предковічні: одно дерево росте, друге хилиться, третє впало, четверте з десятим переплуталося, одинадцяте гниє, дванадцяте й тринадцяте зігнило, самі потрохи; ступиш – стрягнеш у воду, в мох, у жабуриння. Ідеш і не знаєш, куди ступати: чи на похиле ногу задирати, чи скакати на впале. Невдало скочив – заплутався на четверте – десяте і полетів десь у баюру, а звідтіль і викарабкатися трудненько. Словом – біда. Півкільометра пройдеш, а воно видається, що 20 км, спочити треба. І то цілу дорогу вздовж і впоперек. Мука, а не хода.

Ну й ліси, ну і хащі. Бодай би запались! Кожний усевлоновець нічого не мав би, коли б отой Ледовий океан та розширив береги свої десь до Ярославля, чи й до самої матушки Москви.

Було нам два шляхи берегом чи горою. Обидва незручні: один мокрий, другий важкий. Плуталися цілий перший день. Ніч провели погано. Навалили густо ріща і на ломаках витягались.

Другого дня йшли лекше. Надибали стежечку. Щодалі вона кращала, а