Велена Солнцева - Заборони для відьми, Велена Солнцева

Частина 36

Серце стислося в грудях, біду страшну передчуваючи. Слабка була мама, дуже слабка, і слабшала з кожною миттю. Як я не зрозуміла цього раніше, ще коли вона мене за некроманта сватала, вже тоді слабшала, але я все на смуток материнський за засватаною дочкою приймала. А ще за те, що мама бачила як не хотіла я за князя йти, але чинити опір тому не сміла. Погладила мітлу, прошепотів:

-Швидше, мила.

Боялася я не встигнути вчасно, і вже шкодувала що стежку не відкрила. Мітла відчуваючи тривогу господині стрілою помчала. Вдалині виднілося знайоме місто, а навколо ніби ворони відьми зібралися, когось чекаючи. Ледве помітивши мене перегородили шлях, розкидаючи руки немов у свої обійми запрошуючи. Спробувала зробити маневр і пролетіти повз, та не дали, все в них готове було, і ловча мережа від якої дивом ухилилася і пута чаклунські, які мені вдалося розірвати. Не хотіла я їх ранити, все ж таки ми сестрами росли, нехай я й вийшла з кола і в їх розумінні зрадницею була, рука не піднімалася шкоди завдати. Різко злетівши нагору, рівно настільки щоб була можливість перестрибнути ловчу мережу, каменем полетіла вниз і вже практично біля землі різко повернувши праворуч пішла від зіткнення з відьмою, і стрілою помчала вперед. Відьмочки кинулися було за мною, ось тільки зупинила їх Рада, одна із старших відьом.

У знайомого порога нікого не було, будинок виглядав занедбаним, вказуючи на те що відьма стрімко втрачає сили. Квіти які завжди пишно росли біля вікон почорніли і обсипалися, поріг що покосився, голосно рипнув під ногами. Швидко увірвавшись у лаву, побігла на житловий другий поверх. Забігши в її кімнату завмерла, не впізнаючи в худій бабусі що змарніла, свою маму. Ледве побачивши мене вона відразу відвернулась, накидаючи на себе ковдру.

-Іди.

Я нечутно ступаючи підійшла до ліжка, від якого так несло тліном, що у мене ніс горів вогнем.

-Матусю.

Простягла руку щоб торкнутися, але вона сіпнувшись убік,вигукнула:

-Не торкайся до мене.

Я завмерла здивовано.

-Чому?
-Не треба тобі це бачити. Іди, дитино.

Навіть у такому стані вона все ще командувала. Витерла зі щік сльози, що котилися градом, і все ж спробувала доторкнутися до неї, як мене відкинуло. Тут же схопилася на ноги зло стиснувши руки, зрозуміла я звідки тут запах тліну, якого не повинно було бути. Князь помстився мені за мітку, наклавши на маму прокляття чорної смерті. Мало того що сили з неї тягнуть, так ще й посмертя спокійного не дозволять. Прокляття це міцно прив'яже душу померлого до господаря, і він робитиме з нею все що захоче, таким чорти раніше промишляли і душі у них замість монет в оплату йшли.

-Коли?

Мати так і не показала свого обличчя.

-Я повернулася, а на мене вже чекали.

Знову підійшла до неї і незважаючи на опір стиснула висушену руку.

-Навіщо ти сюди повернулася, мамо?
-Не хотіла щоб ти бачила мою смерть.

-Я не дозволю тобі померти, тільки не ти.

На мить рука стиснулася і відразу ослабла. Злякалася до тремтіння, але тут же почула глибоке зітхання, вона просто заснула. Сили в ній залишилася сама крапля, яка ще тримає її на цьому світі, і та поступово спливала, тому зволікати не можна було.

Піднялася, обтрусилася і тепер уже сил не шкодуючи, бо злість їх значно додала, стежку відкрила, зробила крок у неї і вийшла біля самих витоків. Там на мене чекали, дочекатися не могли. Та тільки чекали вони колишню Василину, ту яка слабша за кошеня була, а зараз сестри в бік відійшли зі страхом дивлячись в очі мої. На себе я подивитися не могла, а тому повірила у свою жахливість дивлячісь в їх злякані обличчя. Тут зібралися практично всі відьми мого ковена господарку свою охороняти. Неправильно все це, бо не повинно у відьом господині бути, вільні ми.

Єрміонія Варфоломіївна помолодшавша та погарнішавша сиділа на своєму троні серед шипастих рожевих кущів. Бачачи як відьми відступили так бій і не почавши її перекосило від злості та гніву.

-Чи не здається вам шановна, що ви щось чуже собі забираєте?
Чому в мене голос такий скрипучий і неприємний?

-Все за договором, дівчинко.

-Ви не мали права забирати силу, вона недоторканна і кожна відьма передає її своєму роду, виходить ви обікрали весь наш рід.

Єрміонія сіпнулася вперед, кущі розступилися, пропускаючи господиню.

-Твоя мати прийняла умови багато років тому, не тобі їх міняти.

-Помиляєтеся.

Вона розсміялася цілком впевнена у собі та у своїх силах.

-Тобі зі мною не тягатися.

 Тягатися я і не збиралася. Мені потрібна була її швидка смерть, без жалю, і так щоб дихання останнє випити і мамі передати, в останньому диханні відьми вся її сила, а часу в мене мало.

Покликала подумки матінку землю яка всім живим керувала, моя сила землі набагато сильніша ніж сила природи верховної, а тому рожеві кущі хоч і неохоче але підкорялися мені, відгукнулися на поклик землі. Страшний наказ був відданий, гнучкі гілки кинулися на свою господиню обвиваючи тонкий стан і голками ріжучі шкіру. Відьма закричала намагаючись вирватися, і тільки гірше собі роблячи. Повільно підійшла вдивляючись у затуманені болем очі. Я не чула як навколо гомоніли відьми, але при цьому не поспішали допомагати своїй верховній. Вони почули те що я хотіла донести до них. Верховна вероломно забирала чужу силу і життя, це те що навіть під страхом смерті відьма не зробить з подібною до себе, особливо якщо ви в одному ковені. Закони виживання жорстокі і написані кров'ю, а тому й каратимуться по всій суворості.

-Тобі навіть темрява не допомагає, настільки ти прогнила.

Притягла до себе обличчя відьми що втрачала свідомість,  торкнулася її губ своїми, вбираючи в себе разом з останнім диханням частину сили яка їй не належала, частину життя яку вона вкрала. Її ж сила піде в землю, бо дітей у Єрміонії не було, а я нікому не дам прийняти її силу. Не заслужила вона на гідне посмертя, нехай перед своїми господарями там виправдовується.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍