Дмитро Іванович Дорошенко - Нарис історії України. Том 2, Дмитро Іванович Дорошенко

ріжних змін у адміністрації, суді й фінансовій управі й поїхав із ним на початку 1723 р. до Петербурґу, де подав його цареві. Петро переглянув усі 12 пунктів цього проекту й більшість затвердив із тим, що порядкування українськими фінансами передавалося в руки Малоросійської Колєґії й без її ради та підпису ґенеральна Військова Канцелярія не сміла робити ніяких розпорядків.

Але Полуботок провадив свою контракцію. Він передовсім раз-у-раз нагадував цареві про справу вибору гетьмана й так цим надокучив Петрові, що той нарешті відповів у червні 1723 р., що всі гетьмани досі були зрадниками, й через те треба пождати, поки знайдеться на становище гетьмана людина вірна й надійна, та заборонив більше «докучати в цьому ділі». Щоб зашахувати втручання Малоросійської Колєґії в судову справу, Полуботок заходився коло реформи суду, зробив Ґенеральний суд колєґіяльним, запровадивши в ньому т. зв. асесорів, суворими наказами вимагав від провінціяльних судів, щоб не було хабарництва й волокити, установив точний порядок судової апеляції й грозив суворими карами старшині за надужиття й утиски над населенням. Цим усім він вибивав зброю з рук Малоросійської Колєґії, яка виступала ніби то в обороні українського населення проти старшини. І це найбільше обурило Петра. Літом 1723 р. він викликав Полуботка, ґенерального писаря Семена Савича й ґенерального суддю Івана Чарниша для пояснень, а щоб не сталось якого заколоту, наказав князеві Ґоліцину, який був головнокомандуючим усіх московських військ на Україні, щоб вивів козацькі полки у степ, ніби для охорони від татар.

Прибувши до Петербурґу, Полуботок подав цареві нову петицію про те, щоб Україні були повернуті старі права в адміністрації й суді. Але одночасно прибуло від стародубського полку прохання, можна думати, підстроєне аґентами Вельямінова, щоб цар завів там московські суди й призначив полковником москаля. Тоді цар вислав на Україну бригадира Румянцева розслідити, як стоїть справа, а Малоросійській Колєґії дав наказ публично оповістити, щоб кожен, хто має якусь кривду від старшини, подавав би скаргу, не боячися за це ніякого лиха. Скарг було зібрано чимало. Але Полуботок провідав у Петербурзі про секретний наказ царя й зараз же вислав свою людину на Україну з інструкцією організувати по всіх полках збирання підписів для підкріплення його домагань. Так само з його доручення козацька старшина, яка стояла з військом у таборі над Коломаком, склала колективне прохання про вибір гетьмана й привернення прав та вислала його до Петербурґу.

Уперта опозиційна діяльність Полуботка роздратувала царя, й він у кінці 1723 р. звелів заарештувати його і всіх українців, які були з ним, і посадовити до Петропавлівської фортеці. Традиційне оповідання українських літописців XVIII в. ставить цей арешт у звязок із промовою, яку ніби то сказав Полуботок цареві, подаючи йому свою петицію, коли цар виходив із церкви. Ця промова, подана в цілості автором «Исторіи Русовъ» (дехто гадає, що він сам її й склав) і наведена вже в 1788 році французьким істориком України Шерером (у його „Annales de la Petite Russie»), докоряла цареві за його жорстоке й несправедливе відношення до України й доводила, що не личить йому, християнському монархові, поводитись як якомусь азіятському тиранові. Можна мати сумнів, чи таку промову Полуботок дійсно сказав, але й без неї діяльність Полуботка давала Петрові підстави для його великого незадоволення. Скоро по арешті Полуботка вислано на Україну наказ розшукати й привезти до Петербурґу всіх Полуботкових однодумців, які брали участь у складанні й висиланні петиції. Заарештовано й привезено до Петропавлівської вязниці старого полковника Данила Апостола, ґенерального бунчужного Лизогуба, ґенерального осавула Жураховського й цілий ряд інших старшин. Всі вони просиділи до початку 1725 р., а Полуботок так і помер у тюрмі 29 грудня (н. ст.) 1724 р.; там же померли й реєнт (управитель) Військової ґенеральної Канцелярії Дмитро Володковський та наказний переяславський полковник Карпека. Решту визволила смерть царя Петра на початку 1725 року. Замісць заслання на Сибір, як намірявся Петро, всіх українських вязнів інтерновано в Петербурзі, де вони й пробули кілька років. Коли ж декого пущено на Україну, то залишено в Петербурзі закладниками їх синів.

Це був останній погром української старшини з її автономістичними тенденціями. Тепер усе замовкло й принишкло. На вищі становища ґенеральної старшини й полковників попризначувано людей смирних, слухняних, далеких від яких-небудь політичних аспірацій. На чолі Військової ґенеральної Канцелярії поставлено полковника полтавського Івана Левенця, глухівського сотника Івана Мануйловича й Федора Гречаного. До Стародуба й Чернігова призначено полковниками москалів. Всі занялися тепер своїми приватними справами й дбали тільки про збереження свого матеріяльного добробуту. Краєм правила Малоросійська Колєґія разом із слухняними старшинами.

Виконуючи волю Петра, Вельямінов наклав руку й на українські фінанси: він почав збирати податки грошима й натурою й висилати їх просто до Москви. В 1722 році було зібрано 45.527 карб. і 16.785 четвериків збіжжя; в 1723 р. 85.854 карб. і 27.524 чтв. збіжжя; в 1724 р. 141.342 карб. і 40.693 чтв., — з кожним роком щораз більше, з того в 1725 р. відіслано до розпорядження російського уряду 244.255 карб. — майже все, що було зібрано з України, а збіжеві запаси передано до російського інтенданства. Щоб збільшити прибутки з України, Малоросійська Колєґія вигадувала щораз нові податки.

*

Суворий режим щодо України продовжувався і підчас короткою царювання Петрової жінки, цариці Катерини І, коли фактичним правителем був князь Мєньшіков. У кінці 1726 року «Таємна Рада», найвища інституція держави, обмірковувала можливість турецької війни, і в звязку з цим було висловлено думку: поки ще не дійшло до розриву з Туреччиною, чи не зробити деякі полекші Україні «ради удовольствія й приласканія тамошнього народа», чи не дозволити вибрати гетьмана, злекшити податки й відновити старий порядок судівництва? Одначе ця думка зустріла сильний протест з боку одного з членів Ради, ґрафа Толстого, який заявив, що такі полекші означали би порушення політики, установленої царем Петром І, політики, яка полягала в тому, щоб посварити старшину з народом і тим способом Україну «къ рукамъ прибрать»; він указав на те, що ця політика дала добрі наслідки, бо вже народ і старшина «пришли въ немалую ссору». Престиж покійного царя був такий великий, що всі погодилися, що не слід міняти раз узятої лінії політики щодо України. Проте справу зміни політики щодо України обмірковувано ще кілька разів і в «Найвищій Таємній Раді», і в сенаті, але одинокою реальною полекшею тягарів, які несла Гетьманщина, був дозвіл козакам відкупатися грішми від участи в походах на Кавказ.

Але скоро сам Мєньшіков перемінив свою думку про потребу продовження