Дмитро Іванович Дорошенко - Нарис історії України. Том 2, Дмитро Іванович Дорошенко

йому привід дискредитувати український суд і взагалі українську владу. Він цілком отверто в офіціяльних паперах, які наказував оголошувати прилюдно, обвинувачував українську адміністрацію й суд у нехтуванні інтересами народніх мас і виставляв себе оборонцем народу від його власної правлячої верстви.

Становище гетьмана Скоропадського було дуже важке. Він усіма способами старався змягшити долю мазепинців, які добровільно поверталися з еміграції й підпадали ріжним карам мстивого царя. Він заступався за тих, кого висилали на Сибір або в кого конфіскували майно й, поскільки це від нього залежало, поводився людяно й справедливо. Цар назверх поводився з старим гетьманом дуже чемно й виявляв йому знаки своєї поваги, але фактично мало слухався його просьб і провадив свою екстермінаційну політику супроти України вперто й послідовно. Одначе Скоропадський був занадто мягкої вдачі, щоб ставати в рішучу опозицію, та й до того на нього мали вплив енергійніші люди зпоміж старшин, й особливо його родичі, котрі старалися використати його владу в своїх егоїстичних інтересах, а зовсім не в інтересах цілого краю. Часто гетьманові доводилось їздити аж до Москви або до Петербурґу, щоб особисто клопотатися перед грізним царем за інтереси українського населення. Весною 1722 р. поїхав він у таку подорож і несподівано для себе дістав на своє імя наказ царя, з дня 29 квітня 1722 року, про заведення нової установи, так зв. Малоросійської Колєґії, яка фактично позбавляла гетьмана й тої решти влади, яку він досі ще мав. Заснування колєґії було мотивоване тим, що на Ґенеральний суд і на старшину йдуть скарги за здирства й хабарі, за утиски козаків і примушування їх переходити в підданство: далі ставилося гетьманському урядові в провину, що він не дає звітів із збору податків і що в Ґенеральній канцелярії панують великі непорядки. Покликаючися на статті Б. Хмельницького, які ніби то дають право всім незадоволеним із козацького суду звертатися до суду воєвод, цар тепер установляв колєґію, яка мала складатися з шістьох російських офіцерів із стаціонованих на Україні військ, із президентом, бригадиром Степаном Вельяміновим на чолі. Малоросійській Колєґії доручалося приймати від населення скарги на всі українські суди й вирішувати судові справи, контролювати українські фінанси й дивитися, щоб старшина не обтяжала козаків і посполитих.

Гетьман зараз же подав цареві «чолобитну», де доводив, що всі чутки про старшинські насильства й судові непорядки донесені цареві «по ненависті й злобі», й спростовував усі пункти обвинувачення в царському наказі; далі він доводив, що ні в одних гетьманських статтях нема й натяку на апеляцію до московських воєвод на українські суди, пригадував цареві його урочисті обіцянки шанувати українські права й вольності й прохав в імені всього українського народу «держати Україну при прежніх правах і порядках». На це цар дуже сухо відповів, що вже справу зроблено та що засновання Малоросійської Колєґії нічим не перечить статтям Б. Хмельницького. А тимчасом видано до українського народу грамоту, де цар заявляв, що Малоросійська Колєґія засновується «не для чого іншого, як тільки для того, щоб український народ ні від кого не був обтяжений: ані неправими судами, ані утисками старшини». Сам бригадир Вельямінов дістав докладну інструкцію, як контролювати гетьманський уряд. Це було завершенням «ґеніялької демаґоґії», якої вживав цар Петро для внутрішнього розкладу українського суспільства від самого кінця 1708 року.

Старий гетьман не переніс цього удару. Повернувшися на Україну, вік помер за кілька день (3 липня 1722 р.).

*

Через кілька день після похорону гетьмана Скоропадського старшина вислала до царя прохання про дозвіл вибрати нового гетьмана, а покищо уповажнила чернігівського полковника Павла Полуботка перебрати правління, як наказному гетьманові, маючи під собою ґенеральну Військову Канцелярію. Але одночасно приїхав до Глухова бригадир Вєльямінов і негайно сформував Малоросійську Колєґію. Відразу в Глухові повстало ніби два уряди: один — Військова ґенеральна Канцелярія з Полуботком на чолі, другий — Малоросійська Колєґія з Вельяміновим. Між ними зразу ж почалися тертя й непорозуміння. Павло Полуботок уважався серед козацької старшини за головного кандидата на гетьмана. Це була людина дуже енергійна, смілива, рішучий оборонець автономних прав Гетьманщини. Він користувався великим авторитетом серед старшини, а до певної міри й серед рядового козацтва. Ще в 1715 році в Сосниці відігрався такий інцидент, який свідчить про те, як дивилися на Україні на Полуботка. Коли 27 червня святковано день перемоги під Полтавою, слуга Полуботка, Федір Стечинський не пішов до церкви й, коли його запитали, чого він не ходив дякувати Богу за те, що цар побив шведа й проклятого Іуду-Мазепу, Стечинський відповів. «Не Мазепа проклятий Іуда, а теперішній гетьман проклятий Іуда тому, що не стоїть за Україну, й москалі її розоряють. Як буде наш полковник гетьманом, не так постоїть він за Україну, і москалі не будуть її розоряти. Вся Україна сподівається, що нашому полковникові бути гетьманом». Стечинського ці слова коштували батогів і заслання на Сибір, але вони показували, що не всі на Україні були приголомшені московським терором, і що на Полуботка покладались якісь надії. Але про це знав і московський уряд і сам цар, котрий не любив Полуботка й не довіряв йому. Як правдивий син свого часу та представник своєї соціяльної верстви, Полуботок не дуже перебирав у способах збагачення; як людина крутої вдачі, він дозволяв собі часом ріжні утиски над козаками, міщанами й селянами, брав живу участь у торговлі з закордоном і зробився одним із заможніших людей на Гетьманщині. Його смілива боротьба за права української автономії зробила його одним із найулюбленіших героїв старої української історіоґрафії, починаючи з «Исторіи Русовъ», яка змалювала його ідеальним борцем за національну свободу. Ол. Лазаревський у кількох своїх працях старався його розвінчати, підкреслюючи його діяльність, як багатого державця, що, мовляв, тільки й дбав за свою наживу. Одначе більшість українських істориків, які спеціяльно писали про Полуботка: Костомарів, Яків Шульгин, Модзалевський і Василенко вважають його за безумовного українського патріота, дарма, що він, як син свого віку й своєї верстви, дбав також за свої власні матеріяльні інтереси.

Як тільки Вельямінов почав приймати скарги й прохання, минаючи українські державні установи, Полуботок рішуче запротестував проти цього так само, як і проти посилання до Військової ґенеральної Канцелярії Наказів, наче до підвладної собі установи. Він добився того, що сенат звелів Вельямінову звертатися до Військової ґенеральної Канцелярії не з наказами, а з «промеморіями» і взагалі вказав Вельямінову провадити свою роботу в контакті і в порозумінні з вищими українськими установами. Але Вельямінов цим не знеохотився. Придивившися добре до стосунків на Гетьманщині, він виробив свій проект