Едуард Миколайович Успенський - 25 професій Маші Філіпенко

— То що? — питаю.

Схопила вона свої чоботи і бігом з приміщення. І більше до мого від'їзду не з'являлась. Начебто я переміг. Та от радощів од цього особливих я не відчував. З нею не воювати, а лікувати її необхідно. Ну, виграв я, ну, покарав її за вредність! А отже, нещасною зробив. Та яка радість мені від того, що людина нещасною стала? Адже я не вона.

— А якщо тобі все те видалось? — запитала бабуся. — Може, вона прекрасний працівник. А ти нехлюй, і в тебе до неї ідіосинкразія? Може, ти даремно цькував гарну строгу жінку?

— Вона, напевне, так і вважає. І доказів у мене майже ніяких. Тільки нам в одному приміщенні тісно, і будь-кому видно, що вона мене ненавидить. До того ж я ніколи б не став її судити один. Усі тридцять відпочиваючих були проти неї, і всі мені допомагали. І по-третє, як тільки ти побачиш Марину Вікторівну, тобі стане все зрозуміло!

Цю промову я виголосив, стоячи на дроті. І Топилін сказав:

— Та це ж ідея!

— Яка ідея?

— Ідея — тобі виступити на тросі.

— Справді, ідея. А як же його напнути? Ми що ж, приїдемо завчасу і оформимо зал суду в потрібному нам дусі? Як для видовища?

— Саме так, — сказала бабуся.

— Не дозволять.

— Отже, перехитруємо.

І таким чином виникла наступна справа: Відвідання рідного заводу.

Я подзвонив Дмитрієву і сказав, що мені необхідно з ним зустрітись. Як не дивно, Дмитрієв зрадів дзвінку:

— А, знаменитість! Зірка естради і цирку! Що, скучив, чи справа є?

— І скучив, і справа є.

— Приходь на одинадцяту рівно. Це мертвий час. Ранкові клопоти скінчились, денні ще не почались. Ми з тобою спокійно побесідуємо. Тільки до мене на завод не просись.

— Що ви, Вікторе Павловичу, скоріше вас до нас на естраду потягне, ніж мене до вас інженером-технологом. Під вашу сувору руку.

І от я іду. Іду не кваплячись. І довкола мене спокій панує, ніхто стометрівку не біжить. Благодать! А бувало, я ішов сюди вранці не вельми радісний.

Спершу я завітав до Бичкова. Проник у дослідний цех. Справа то надзвичайно складна. (Для тих, хто не вміє.) І у нас відбувся такий діалог:

— Добрий день, можна вас на хвилинку? Дивиться.

— Підійдемо на секунду до вікна. Йдемо.

— Бачите, протилежну п'ятиповерхівку фарбують.

Бачить.

— Корзина піднімається двома лебідками. Кожна центнер важить. А чи не можна такий механізм для натягування тросу портативним зробити? Хоч з міді, хоч з платини? Щоб трос як струна напинався. Два будинки шестиповерхових я б зв'язав або два тролейбуси, ручку, як у спінінга, покрутив… і вони притягнулись. І щоб увесь пристрій був не більший за пивний кухоль.

Він на півсекунди замислився.

— І щоб особливе кріплення було на тросиках. Щоб можна було не лише тролейбуси притягувати, а й провислі канати напинати.

У людей на кшталт Бичкова голова якось так влаштована, що вони рішення знаходять миттєво. Або ніколи. Якщо їх миттєво не осяяло, хоч сто років вони вирішуватимуть, нічого не придумають. Та, як правило, таких людей осяває миттєво. І в найскладніших випадках! І рішення вони знаходять оптимальне но усіх складових. Немовби в голові у такої людини ціле КБ сидить. І піврічну роботу виконує за секунду. З чвертю.

Коли очі в нього посвітліли, я зрозумів — рішення готове.

— Можна, я наприкінці дня вам подзвоню? У вас є домашній телефон?

— 843–14–41.

Я до Дмитрієва пішов. Він мене зустрів у кабінеті агресивно:

— Де це ти застряв?.. Тобто ви… Тьху ти! І так, і так незручно. Секретарка моя з півгодини тому тебе бачила.

— Я до Бичкова заходив.

— У дослідний цех?

— Еге ж.

— Як же тобі вдалось?

— Вікторе Павловичу! Є сотні способів пройти через численний і найпильніший контроль. Є тисячі способів для винесення з виробництва чого завгодно. Та доводити ці знання до відома начальства небезпечно і шкідливо.

— Це правильно, — погодився Дмитрієв. — Я тобі як сторонньому скажу. У нас днями свердлувальний верстат зник із ливарні. І кольоровий телевізор з клубу. А у сусідів умільці коня вкрали і двопроменевий осцилограф для перевірки перехідних процесів.

Тут я на зразок Бичкова нічого не мовив і лише очі затуманив. А він продовжував:

— Кому той кінь здався в місті, як його через прохідну провели?! Не збагну! Там у них інспектор з карного розшуку другий тиждень народ опитує — запитує про все. У кожній прохідній сторож. Так ні тобі — зник кінь з усім парадним одіянням і зі збруєю.

Тут я здогадався:

— А я знаю, як вони коня вкрали.

— І як же?

— Вони йому портфель дали, берет нап'яли і ф під виглядом Кустенка провели.

Дмитрієв грохнув. Тому що був у нас спільний куратор із сусідами, з міністерства, — Кустенко. Хтось розповідав, що він замолоду гарним актором був — коня грав у кінофільмі «Чапаєв». Дмитрієв одреготав і за своє:

— І все-таки скажи, як ти в дослідний цех пройшов?

— Лаятись не будете? Є багато способів. Можна, наприклад, прийти і дати наказ читати про посилення режиму і не