Едуард Миколайович Успенський - 25 професій Маші Філіпенко

Старенький пролетів як ошпарений на вулицю по асфальтовій доріжці — і в ліс. Поблукав там, спекулювати, наживатись за рахунок будинку відпочинку.

Звісна річ, вона не мала наміру спекулювати. Та з нею по-іншому не можна: справді міліцію викличе. А тут принишкла — бачить, справа якось не так обертається.

Замовкла й сіла за стіл. А злість од неї так і йде хвилями. І телевізор став нам не на радість поруч з нею. Чому лишень такі люди на світі живуть? Тільки тоді щасливими бувають, коли іншим зло коять. А щастю такому дві копійки ціна. Ним навіть з друзями не поділишся. Потворна вона людина. Хвора.

— І все? — запитала бабуся. — І через це листа написали?

— Не зовсім через те. Там продовження було.

— Напевно, — підхопив Топилін. — Наскільки я знаю цю сторону і зрозумів ту, така справа лишитись без наслідків не повинна була.

Така справа без наслідків не лишилась. Розпочалась у нас війна — не на життя, а на смерть.

Почала вона за мною слідкувати, очікувати, коли я помилку зроблю. Чи то вернусь пізно, чи то в мене склянка з киселем впаде на килим.

Я у таких випадках люблю випереджати події, хоча й відпочивати приїхав, а не воювати.

Пішов я в магазин, купив пляшечку з тушшю, пензлі та великий шмат целофанової плівки. Несу повз неї, щоб вона бачила.

— Що то у вас? — питає.

— Та от хочу стінгазету випустити. Малювати буду.

— Нічого в кімнатах малювати! В лісі малюйте. Ви всю скатертину перемажете.

— А я її зніму.

— То пожмакаєте. Я кажу:

— Давайте я спершу що-небудь перемажу чи пожмакаю, а ви тоді дійте. А то я ще нічого не зробив, а вже лайки одержав на двох. — І в кімнату пішов.

Далі я взяв плівку, пофарбував її тушшю і поклав на скатертину. А поряд пляшечка перекинута. Вийшло: нібито величезна пляма на столі. До пляшечки і до плями я ниточку Прив'язав, а кінець її за вікно викинув. І. пішов. Став під вікном рибу ловити.

Тільки я за двері, вона до кімнати. Побачила пляму, зраділа і бігом директора викликати. Вона до телефону, а я ниточку потягнув і пляму витягнув.

Іду до себе в кімнату, а двері зачинені. Я стою жду.

— Дайте, — кажу, — ключа від моєї кімнати.

— Нічого вам до цієї кімнати заходити. Вас виселятимуть.

— Це ж за що?

— За те, що ви меблі державні псуєте. Та ще й заплатите в потрійному розмірі. Я одразу збагнула, що ви за фрукт. Та я й не таких бачила.

Прийшов директор і ще народ. Вона каже:

— Погляньте, Ксенофонте Іллічу, яким він шкідництвом займається! — І двері відчиняє.

Ксенофонт Ілліч дивиться: ніякого тобі шкідництва, чиста скатертина, усе прибране. Він на неї позирає. А вона не може збагнути, що сталось.

— Щойно тут пляма була на весь стіл. І графин розбитий. Я сама бачила.

То їй, звісна річ, привиділось. Та надто вже хотілось мене провчити.

Я кажу:

— Ніякої плями тут не було. А от гаманець був. А в ньому тисяча карбованців.

Вона остовпіла:

— Навіщо вам у будинку відпочинку тисяча карбованців?

— Як навіщо? За меблі платити державні. У потрійному розмірі. Адже вам нічого не варто диван пилкою перепиляти, а потім сказати, що то відпочиваючі накоїли.

Тут Ксенофонт Ілліч переді мною вибачився:

— Вона, звичайно, сувора, але працівниця чудова. Гляньте, яка чистота в неї.

— Справді, — кажу, — як у лікарні чистота. А суворість, як у в'язниці. Від такої чистоти люди тут не одужують, а як свічки тануть.

— Не може бути! — він каже.

Пішли ми з ним до головного корпусу. Підняли списки відпочиваючих — і справді. В усіх корпусах люди видужують, а тут усе навпаки. Хто на три кілограми схуд, хто на два, а хто й на всі чотири. Хто на голову скаржився, після відпочинку ще й на серце скаржитись почав.

— Ось так, — кажу. — До неї треба товстих підселяти і здорових, аби худли. — І пішов. А директор сів і замислився.

— Ну то й що? — запитав Топилін. — Змінилась чергова?

— Ні на йоту. Лише обережнішою стала. А коли мене бачила, піна у неї на губах з'являлась.

Перед від'їздом я вирішив їй добру каверзу вчинити. Узяв і помив її чоботи. Гумові, що біля вішалки стояли. Вимив, вичистив, стали вони як нові, не впізнати. Вона й не впізнала їх, коли з роботи йшла. Глянула — нема її чобіт. Чужі стоять, а її щезли. Вона гвалт зчинила! Зібрала людей і на мене вказує:

— То він мої чоботи вкрав! Щоб я промокла. Застудилась! Він мене ненавидить. Він і вбити мене готовий.

Народ на мене поглядає, що я скажу. З одного боку, не схоже, щоб я чужі чоботи крав. А з другого — говорить вона дуже впевнено. Та й відають усі, що я терпіти її не можу.

Я кажу:

— Пробачте, а чиї то чоботи стоять? Хіба не ваші?

— Звичайно, ні. Що я, зовсім з глузду з'їхала, своїх чобіт впізнати не можу?

— А ви придивіться уважніше.

— І дивитись не хочу. На моїх чоботах усередині «Смирнова» написано. А тут нема нічого.

Відвертаю я край чобіт і всі бачать: