Єва Гата - Сюрпризи долі

не зауважувала, як вона народжується? Спочатку зненацька підкрадається неочікуваним сюрпризом, який приголомшує своєю барвистістю. Далі виникає бажання ще раз отримати такий же подарунок і водночас є страх, що цього не станеться. Домогтися будь-якою ціною! Так помалу виникає залежність від бажаного і хибна віра, що це триватиме вічно. Звичка спочатку легенько зачіпається за свідомість, потім пускає корені, вростає все глибше, аж до мозку костей. Вона стає частинкою існування, зливається разом з тілом, духом і душею в єдине ціле. Коли ж настає час прощатися з тим, що давно вважалося незмінною власністю, стає боляче.

Для Жоржика перемоги стали звичною справою, програш був неприпустимим. Проте життя складається не з одних звитяг. Маленькі невдачі страшенно пригнічували і породжували гіркий осад у ніжній дитячій душі. Хлопчик брав їх близько до серця, але ніколи нікому, навіть батькам, цього не виказував. Він навчився вправно ховати під яскравою білозубою посмішкою почуття невпевненості у собі та ненависті до переможця.

Щоб бути схожим на свого сонцесяйного кумира, він зробив власноруч маленький лук зі стрілами і вирушив полювати на горобців.

Спочатку нічого не вдавалося. «Ти повинен влучити», — вперше малюк почув слабеньке нашіптування десь з середини. Після наполегливих спроб, стріла влучила. Горобчик упав, безпомічно тріпочучи крильцями. «Молодець!», — щось захихотіло.

Жоржика охопив жах, він же не хотів убивати нещасну пташку, лише потрапити у неї! На жаль, так не буває. Жертва на те і є жертвою, щоб страждати. Хлопчик заніс додому пораненого горобця, загорненого у носовичок, і потім довго намагався його вилікувати. Та пташка не бажала приймати їжу й воду, і за два дні здохла.

— Ось бачиш, до чого призводять необачні вчинки, — суворо мовила мати.

Ці слова були зайвими, Жоржик і сам розумів недоречність свого вчинку. Відтоді він ніколи більше не стріляв у жодну тварину.

Мертвого горобчика Жоржик поклав у маленьку пачечку з-під тістечок і закопав під деревом, а над могилою урочисто поламав лук і присягнувся сам собі, що ніколи у світі не робитиме кривди жодній тварині. Вже у дорослому віці, друзі не раз кликали його на полювання, та дитячі спогади забороняли приєднатися до веселого гурту убивць звірини.

Хоча він і знищив лук, все ж залишився вправним стрільцем на усе своє життя. З часом в нього виявилося неабияке вміння вибирати уявну мішень, а потім влучно у неї поцілити. Його невидимі руйнівні стріли знищували слабких і немічних. Варто було з’явитися зухвальцю, який викликав гнів, одразу безжалісно йшли в хід ядучі кепкування або заборонені удари в найболючіші місця опонента. Юний геній безжалісно розстрілював кожного супротивника, як і Аполлон дітей цариці Ніоби. Він ніколи не переймався чужими вболіваннями, умів вдало відокремлювати їх від власного життя, нічого не брав близько до серця і не культивував власних почуттів.

Жоржик не мав сердечних друзів, хоча багато дітей хотіли з ним товаришувати. Він частенько приєднувався до гурту сусідських хлопчаків. Діти бавилися у війну, розбійників та інші забави. Часто перед ними поставало питання, чим зайнятися, як показати хоробрість. Якось хтось запропонував залізти у сусідський садок і нарвати квітів з грядки, яку дбайливо доглядав один старший чоловік. Ніхто з дітей не потребував квітів, однак азарт є азарт. Їм здавалося, що такі відчайдушні вчинки утверджують їх серед однолітків.

— Це ж крадіжка, — хотів заперечити Жоржик, проте згодом погодився приєднатися, не хотів, щоб подумали, що боягуз.

Того вечора бешкетники мало не потрапили в халепу. Сусід вискочив на ґанок, погнався за ними, верещав, що повириває ноги і руки малим злодіям, та хлопцям удалося втекти.

— Звідки в тебе квіти? — запитала тоді мати.

Жоржик не вмів брехати і в усьому признався.

— Щоб це було перший і останній раз, — сказала мати тихим льодяним голосом.

Хлопчику двічі повторювати не треба було, кожний нюанс інтонації хапав на льоту. Він завжди важко переживав незадоволення батьків. Похнюпившись, пішов у свою кімнату. За будь-якої ціни треба виправдати себе в очах матері. І раптом осяйна думка блиснула серед гнітючої темряви. Слова полилися потоком, вкладаючись у елегантну форму. «Букет квітів» — так називатиметься його перший вірш.

Квіти у букеті згадують щасливі дні, коли ще росли на грядці. Яка їхня доля? В чию вазу вони потраплять? Скільки ще годин їм судилося жити?

Батьки високо оцінили новоспечений шедевр і… пробачили сина. Тоді Жоржик зрозумів дві речі. По-перше, він знайшов засоби, якими легко завойовував любов і прихильність батьків, а по-друге, зрозумів, що дуже здібний і вирізняється серед інших дітей своєю обдарованістю.

— Ти не такий, як усі, в тобі є щось надзвичайне, таємне, приховане від очей профанів, ти обраний — почув вдруге той самий шепіт, однак цього разу він був значно впевненіший.

Слово «профан» дуже припало юнакові до серця. Молодий поет почувався посвяченим невідомо ким у таємні містерії творчості, всі ж інші — сіра маса, що призначена бути добривом для його таланту.

Крадені квіти зіграли велику роль у його житті, згодом він навіть побудував власну теорію генерування творчості генія. Вона схожа до квітки і потребує ґрунту з добрим перегноєм для пишного росту. Молодий чоловік повірив, що є обранцем долі, а весь світ повинен відірватися від своїх проблем і принишкнути у німому захопленні, коли лунають його новоспечені шедеври.

Минали роки. Жоржик виріс і став Георгієм. Як і слід було чекати, йому пролягла широка дорога до університету на факультет журналістики. Щасливі студентські роки, овіяні заобрійною славою, промайнули, як один день. Майже всі викладачі захоплювалися неординарним студентом. Вони відчували в ньому непересічний потенціал, який ще не цілком розквітнув. Багато хто пророкував йому велике майбутнє, та були й такі, що його недолюблювали, точніше один, професор Грох. Він якось сказав:

— Що ви забрали собі до голови?! Вам варто бути трішки скромнішим. Ваші вірші — звичайна графоманія, у якій немає живої душі.

Найгірше, що професор бовкнув свої звинувачення в присутності інших. Фатальна помилка, Аполлон не пробачає